Масові бійки між селами — не дивина. Проте у більшості історії про те, як «село на село йшло», — це історії кільканадцятирічної давнини, які не без гордості у голосі розповідають своїм дітям чоловіки віком за сорок. Втім, є на Рівненщині села, які й досі зберігають «войовничу традицію», втягуючи у сутички не лише молодих хлопців, а й людей поважного віку та дітей. Минулого тижня масова бійка трапилася між жителями Степангорода та Хиночів. Ці сусідні села у Володимирецькому районі тісно пов’язані родинними зв’язками, проте їхні жителі як не пригадують, з чого «війна» почалася, так і гадки не мають, як її закінчити.
За підрахунками поліції, у бійці минулого тижня взяли участь сімдесят жителів Хиночів та Степангорода. Сутичка трапилася у Хиночах, куди степангородці приїхали «відомстити» за односельця, побитого напередодні у сусідньому селі. Під час сутички троє селян отримали, як зазначили у поліції, «незначні тілесні ушкодження», а правоохоронці відкрили за фактом бійки кримінальне провадження за ч.2 ст. 296 Кримінального кодексу (хуліганство, вчинене групою осіб). Як коментували журналістам, тепер шукають учасників події та встановлюють винуватців, яким, відповідно до згаданої статті, загрожує до п’яти років обмеження волі або до чотирьох років ув’язнення.
Жителі Хиночів відзняли на смартфони сутичку. Зокрема, на одному з відео чути постріли. Хиночанці називають винуватцями постійних конфліктів степангородців та нарікають на бездіяльність поліції. Мовляв, не вперше жителі сусіднього села приїжджають у їхнє, б’ють місцевих та нищать майно, проте покарання ніхто не несе.
Поспілкуватися з представниками Степангорода не вдалося — на телефонні дзвінки не відповідали ні у сільраді, ні колишній сільський голова.
Вікторія Мартишевська, секретар Хиноцької сільради, розповідає, що ще з дитинства пам’ятає, як села ворогували, проте, відзначає, останніми роками напади сусідів стали жорстокішими:
— У село заїжджають степангородці дуже цікаво: з вимкненими фарами і битами у руках. А потім починають ловити людей на вулицях: кого зловили, того набили. Чіпляються до людей ні за що. Цього разу приїхали начебто для того, щоб помститися за побитого хлопчину. Кажуть, хороший хлопець. Але що він робив опівночі у Хиночах, коли вже нічого ніде не працювало? Наші хлопці можуть дати здачу — і добру здачу, але вони не їдуть у Степангород битися. Степангородці приїжджають до нас.
Був випадок, коли наші сім’ями відпочивали біля канави, а степангородці їхали повз, зупинилися і кажуть: «Зараз у морду дамо». Наші: «За що?». Почалася сутичка. Ми тоді якраз обстежували ліс, чи нема пожеж, під’їхали туди, коли вже і «підкріплення» зі Степангорода приїхало. Я досі не розумію, як стільки людей змогли влізти у старі «Жигулі». Але на той час наш дільничний інспектор жив у Степангороді, і тамтешні його трохи боялися. Як тільки я сказала, що «Сергійович їде», то вони покидали все і втекли.
Коли ми показали фотографії тих, хто брав участь у бійці, то дільничний впізнав і прихожан місцевої церкви у Степангороді, ми кажемо на них «віруючі». Виходить, що йти до війська вони не можуть, бо «то гріх», а приїжджати битися — не гріх?
Також було, що степангородці з воронківцями пообривали у селі антени, прапора з сільської ради зірвали, потоптали і занесли на другий кінець села. Вікна б’ють регулярно. У сільраді, школі скло повистрілювали, вітрини магазинів понищили, підпалили ліс. А одного разу при в’їзді до села стояло близько сотні мотоциклів степангородців — збиралися їхати бити все підряд у нашому селі. Наші люди вийшли, взявши хто що мав: палки, вила. Ми тоді їх у село не впустили і ще кілька ночей потім чергували, але вони більше не приїхали, хоч і погрожували. Побачили, що є протистояння. Після цього все затихло десь на півроку, а потім знову розпочалися конфлікти.
Дехто зі степангородців вихваляється, що їздить до нас гроші заробляти. Мовляв, можна отримати синець, подати заяву у поліцію, а потім вимагати компенсацію. Наші села дуже щільно переплелися: діди, тітки, дядьки, брати, сестри, дружини, чоловіки у Степангороді живуть і навпаки. І так воювати — це дико.
Ми писали не раз колективні заяви до поліції, але жодного ефекту. Навіть цього разу поліція сказала: ми не бачили, що стріляли. Я не витримала і виставила у Facebook відео, на якому чути постріли. Може, на якийсь період після цього все притихне. Але як примиритися, не знаю. Бо незрозуміло, з ким домовлятися.
Степангород розколовся навпіл: одні за продовження конфлікту, інші проти. Дебошири боялися попереднього степангородського голову, але зараз навіть не знаю, чи когось бояться. Хіба до лідерів їхніх іти домовлятися. Але вони замість того, щоб втихомирити односельців, ще самі їдуть битися. У нас одна вимога: або хай степангородці припинять до нас взагалі їздити, або хай почнуть поводитися нормально.
Іван Караїмчук, депутат Рівненської обласної ради, до чийого округу входять і Хиночі, і Степангород:
— Важко у цьому конфлікті стати на чийсь бік. Непросто визначити, що села не ділять. Скоріше за все, «грає» молода кров: молодь розбирається між собою, а потрапляють «під роздачу» і дорослі, і жінки з дітьми. Це вже триває роками. Останній конфлікт, як розповідали, почався з того, що у Хиночах побили хлопця зі Степангорода: зламали йому ребро, він потрапив у лікарню. Степангородці зібралися і «пішли війною» на Хиночі через це, а у Хиночах вийшли на захист своїх дітей матері. У лікарню з масової бійки ніхто не потрапляв.
Свого часу так само воювали Кідри і Каноничі, але потім сіли за круглий стіл — і конфлікт врегулювали. Були сутички і між іншими селами, особливо коли масово незаконно видобували бурштин. Зараз все стишилося. Знаю, що авторитетні люди з Хиночів та Степангорода також працюють над примиренням, багато хто зацікавлений, аби таких бійок більше не було.
Олеся АНТОНЕНКО.
