Уже не зустрінеш в Рівному оголошення «шукаю роботу», хіба навпаки — «пропоную роботу». Супермаркети, невеличкі крамниці, промислові підприємства, переробні та швейні цехи постійно потребують працівників. Оголошеннями про пошук продавців, касирів, менеджерів, водіїв, швачок та інших працівників обклеєні стовпи та двері магазинів. Водночас служба зайнятості повідомляє, що на одну вакансію в області претендує кілька безробітних. Чому ж ці вакансії не заповнені тими, хто шукає роботу? Що насправді шукають люди, які перебувають на обліку й отримують допомогу з безробіття? І чому на підприємствах, які хронічно потребують кадрів, висока їхня плинність?
Приблизно кожен третій із тих, хто перебуває на обліку, насправді шукає роботу, бажано за фахом. Більшості людей із вищою освітою, які втратили роботу, доводиться перенавчатися, щоб отримати нову. Чимало з них, особливо у невеличких містечках, сховавши подалі власні амбіції, їдуть на некваліфіковану роботу за кордон, бо там більше платять, кращі умови, є премії, відпустки, соціальний пакет та інші вигоди.
Нині на Рівненщині є майже три тисячі офіційних вакансій переважно для кваліфікованих робітників, працівників торгівлі та сфери послуг. Це приблизно по півтори сотні робочих місць у кожному районі області. За даними Рівненського обласного центру зайнятості, цьогоріч середній розмір заробітної плати у вакансіях становив 6100 грн.
— Роботи не бракує, — розповідає керівник Костопільського районного центру зайнятості Василь Харченко. — Зокрема, у нас зараз понад 140 вакансій. Робота різна, але хто зараз піде працювати на 6 тисяч гривень? У нас є незаповнені вакансії на заробітну плату 9–12 тисяч гривень. На такі гроші шукають, приміром, скловара, водія автобуса, менеджера з постачання, інженера-енергетика, брокера на промислові підприємства. Однак є великий відтік потенційних працівників в інші країни. Хто себе поважає і має хороший кваліфікаційний рівень, той за низьку платню працювати не погодиться і вже давно заробляє деінде. Я вже не одному знайомому пропонував повертатися, мовляв, є робота на тисяч десять чи й більше, і житимеш вдома. Вони й хотіли б повернутися, але за три місяці роботи за кордоном привозять додому по 5 тисяч доларів, а тут за моєю пропозицією зароблять за цей час хіба еквівалент однієї тисячі доларів. Лише за останні кілька днів з нашого містечка виїхало до Польщі на сезонні роботи кілька сотень людей. Серед них є навіть кілька наших працівників, вони взяли відпустку й поїхали на цей час заробляти іншою працею.
Переважна більшість тих, хто перебуває на обліку, насправді мають на меті отримання грошової допомоги та права на субсидію, цей час також зараховується у робочий стаж. У встановлені дні вони приходять відмічатися у службу зайнятості, мають при цьому неофіційну роботу і під будь-яким приводом відмовляються від пропонованих вакансій, бо їм так вигідніше.
— За півроку ми працевлаштували 1264 особи, нових вакансій з’явилося хіба трохи більше сотні, решта — ті ж самі, — продовжує Василь Харченко. — Бо на цих місцях велика плинність кадрів. Чому? Тому що багато роботодавців живуть вчорашнім днем, вважаючи, що коли вони дають людині роботу і зарплату, то можуть тиснути на неї. Працівників це не влаштовує і вони звільняються, оскільки мають можливість заробити ті ж гроші в інший спосіб, простіше. Зараз недостатньо лише вчасно платити зарплатню, ринок праці змушує вкладати більше у виробництво і створювати кращі умови для працівників: комфортне робоче місце, забезпечувати соціальним пакетом, виплачувати додаткове матеріальне заохочення тощо. І, безумовно, не економити жорстко на зарплатні. Бо завтра нікому буде працювати, а найбільш затребуваними стануть пенсіонери та люди з обмеженими можливостями.
Візьмемо іншу ситуацію: на одному з тутешніх деревообробних підприємств набрали персонал, повезли на стажування за кордон, після повернення платили цим працівникам по 15 тисяч гривень на місяць. Цьогоріч держава змінила правила на ринку лісопродукції, сировина подорожчала. Одночасно, хоча й з інших причин, для цього підприємства закрилися основні ринки збуту продукції. На період вирішення проблем працівників звільнили, і вони прийшли до нас. Через півроку підприємство знову відкрило вакансії, але з 30 колишніх працівників повернулося лише п’ятеро, інші 25 відмовилися.
Настали часи, коли майже неможливо усе життя пропрацювати за однією спеціальністю, навіть підвищуючи кваліфікацію. Така ж тенденція і в Європі, тобто багатьом доводиться перенавчатися. Якось у нашій районній службі одночасно стали на облік кілька десятків працівників податкової адміністрації, яких скоротили. Може, у Києві подібних вакансій багато, але не в районному центрі, де роботою за фахом цих людей забезпечити фактично неможливо. Якщо відбудеться скорочення районних державних адміністрацій, виникне та ж ситуація, бо таких вакансій немає. Я вважаю, що рівновага у питанні вакансій і безробітних настане тоді, коли держава встановить чіткі правила на ринку праці і, коли їх всі дотримуватимуться.
Світлана Федас.
