Відмова від деяких з цих ідей не викликає ніякого жалю. Надія на одні лише військові рішення для протистояння реальним загрозам безпеки є далеко не ідеальною ідеєю, представляє собою глибоку зневагу до дипломатії. Вбивчий хаос у повоєнному Іраку продемонстрував обмежені можливості американських збройних сил, яким не допомогла навіть значна технічна перевага. У той же час дипломатія надала можливості колись зневажливим, а тепер зневіреним американським лідерам, які були змушені взяти свої колишні слова назад. На щастя, вони засвоїли урок.
Відмова від деяких з цих ідей не викликає ніякого жалю. Надія на одні лише військові рішення для протистояння реальним загрозам безпеки є далеко не ідеальною ідеєю, представляє собою глибоку зневагу до дипломатії. Вбивчий хаос у повоєнному Іраку продемонстрував обмежені можливості американських збройних сил, яким не допомогла навіть значна технічна перевага. У той же час дипломатія надала можливості колись зневажливим, а тепер зневіреним американським лідерам, які були змушені взяти свої колишні слова назад. На щастя, вони засвоїли урок. Набагато більше значення має те, що розчарування, які мали місце в Іраку, також завдали удару по світогляду, який, незважаючи на всю епохальність терористичних ударів 11 вересня 2001 року, досі має багато рис епохи «холодної війни». Візьміть, наприклад, дві головні акції, здійснені у відповідь на напад на вежі Всесвітнього торгового центру і на Пентагон: замість концентрації всіх сил і ресурсів на боротьбі з дивною, таємною, яка не має державної приналежності терористичною мережею, яка здійснила ці атаки, Сполучені Штати завдали військових ударів по двох окремих державах. Спочатку вони справедливо атакували Афганістан, країну, влада в якій була взята під контроль представниками таких мереж. Другим був Ірак, країна з регулярною армією і диктатором, який навіює спогади про епоху «холодної війни». Ірак представляв собою мішень, яка підходила під склад думок американських лідерів і під військові можливості США більше, ніж складна система терористичних мереж, що діють всередині сильних держав, у тому числі й всередині самих США. Іншими словами, зіштовхнувшись з перспективою ведення нового виду війни проти нового типу противника, адміністрація Буша віддала перевагу знайомому противнику, образ і місцезнаходження якого були їй добре відомі. Проте вже скоро американські солдати виявили, що їм доводиться воювати не із солдатами противника, а з тими, кого юристи з Пентагона називають «незаконними комбатантами» — бойовиками з різних країн, яким все одно, хто ними керує, за кого і з ким вони борються, які готові померти за свою справу. Те ж саме можна сказати і про впевненість і героїчне переконання в тому, як США повинні поводитися з іншим світом, позначеним у прийнятій адміністрацією Буша в 2002 році Стратегії національної безпеки. Радник з питань національної безпеки Кондоліза Райз заявила якось, що «події 11 вересня висвітлили загрози, які стоять перед нами після закінчення «холодної війни»». Проте хоча 11 вересня і могло справді продемонструвати загрози епохи, яка настала після закінчення «холодної війни», процес прийняття рішень стосовно війни з Іраком дозволяє припустити, що інстинкти «холодної війни», які формували стратегію національної безпеки США, пережили падіння Берлінської стіни. Будемо сподіватися, що вони будуть поховані під уламками Іраку. На нещастя, війна в Іраку завдала удару і по цінних ідеях. Однією з них є необхідність просування глибоких перетворень на Близькому Сході. Прихований, політично некоректний висновок, який приходить у голови багатьох впливових вашингтонських політиків, полягає в тому, що Близький Схід «невиліковний»; мир, процвітання і політичні свободи в цьому регіоні будуть недосяжними цілями як мінімум одного-двох поколінь американських політиків. Безнадійна економічна відсталість регіону, нефункціональна політична система, яка страшенні соціальні проблеми — все це є занадто великим завданням, щоб з ним впоратися відразу, говорить ця нова реалістична точка зору. Замість того, щоб спробувати сприяти прогресу, говорить ця нова логіка, Америка повинна спробувати зупинити подальше падіння в прірву і не допустити поширення нестабільності й насильства за межі регіону. Цей висновок має дуже деморалізуючий характер, щоб про нього говорити вголос. Політики безсумнівно розроблять і запропонують нові плани. Проте мине багато часу перед тим, як інша очолювана американцями експедиція розпочне спробу «вилікувати» смертельну хворобу Близького Сходу. Проте хоча світу, безсумнівно, буде краще без ще одного масштабного, погано задуманого дійства на Близькому Сході, відмова від надії й допомоги в здійсненні корінних, позитивних, більш швидких змін у регіоні так само небезпечна, як і спроби принести демократію на стволі автомата. З песимізмом стосовно Близького Сходу тісно пов’язаний і наростаючий скептицизм з приводу спільної ідеї поширення демократії — ще однієї жертви війни з терором. Зловісні розповіді про польових командирів Афганістану і кривавий хаос Іраку щодня посилюють побоювання щодо процесу поширення демократії. Звичайно, американські лідери продовжують із захопленням говорити про історичну схильність Америки до демократії в інших країнах і про те, як цілі народи чекають, коли Сполучені Штати допоможуть одержати їм політичні свободи. Водночас ці лідери не говорять, що вони будуть робити в тому ймовірному випадку, якщо в результаті вільних і чесних виборів у мусульманських країнах до влади прийдуть затяті фундаменталісти з антиамериканськими настроями. Стабільність і безпека стали нав’язливими ідеями США. Все більше американських політиків вважають просування демократії за кордоном загрозою цим двом цілям, що призводить до швидкого зменшення числа прихильників цієї стратегії. Війна в Іраку, безсумнівно, ще більше послабила цю підтримку. І смутна іронія полягає в тому, що політична воля до просування демократії за кордоном стала інтелектуальною жертвою війни, автори якої стверджують, що вона велася в ім’я демократії.
