На підприємстві "Міськсвітло" Рівного працює Микола Пашкевич, який має унікальну життєву історію. Колеги називають його «думаючим» зварником.
В дитинстві Микола Пашкевич мав мрію вступити до військового училища, де навчали танкістів, та вже тоді сім’я амбіційного хлопчика зіштовхнулася з репресіями радянської влади. Юнак не зміг розпочати навчання у бажаному закладі, оскільки батько Миколи був судимий. Та абсурдність полягає у тому, що засуджений до 10 років тюрми Іван Пашкевич був за те, що вимовив наступну фразу - «Радянська преса – обманює».
Вже у 1966 році, одразу по закінченні школи, хлопець пізнав мистецтво «зварювання». Потім була армія, де Микола Іванович продовжував дану справу. Відправили чоловіка на Північний флот, в «стройбат», де якраз шукали зварників.
«Навколо всі тільки й робили, що пиячили, а я в цей час робив роботу за двох, а той за трьох», - пригадав під час душевної розмови незмінний зварник КП «Міськсвітло» Рівне.
Оскільки його дядько був воїном УПА та боровся за незалежність України, то Микола Пашкевич доклав багато зусиль, щоб знайти його могилу.
Сповільнювало пошуки те, що даних було вкрай мало, а ті, хто ними володів, вже навіть при незалежній Україні боялися розповідати правду та відкривати таємницю. Острах бути безпідставно покараними радянською владою лишився у людей на все життя. Так, лише перед смертю мама Миколи Пашкевича вказала на місце орієнтовного захоронення трьох повстанців.
Вона була очевидцем страшних та нещадних подій, що трапилися 13 вересня 1944 року, коли енкаведисти з’явилися на хуторі в селі Мительно Ківерцівського району Волинської області. Підкравшись раптово, мерзотні представники НКВС цинічно і жорстоко здійснили постріли у вояків УПА. Після чого, тягнули їх по городах, коли молоді хлопці були ще притомними. За спогадами мами, сам дядько Миколи Івановича, Євген Мурашко, попросив, щоб його «добили» на місці, аби не відчувати того лютого болю. Тоді ж отримав ще один постріл, прямо в голову… і був кинутий в яму лицем до землі.
Серед однодумців Миколи Пашкевича був вірний товариш, до того ж працівник КП «Міськсвітло» Мирон Брояко, який був присутній і під час самих розкопок. За своєю ж ініціативою, навесні 2009 року пан Пашкевич зі своїм сином та Мироном Брояко розпочали розкопки.
На одному ентузіазмі і щирому прагненні чоловіки взялися до роботи. Викопавши чимало ям та втративши достатньо часу – пошуки не принесли бажаного результату. Та чоловік розумів, що назад дороги немає. Зупинився на мить, і щиро, подумки, звернувся до неба зі словами «Господи, допоможи!». Тоді ж, зануривши лопату в землю – натрапив на щось, то і виявилися рештки повстанців.
До мурах проникливим і символічним є ще один із спогадів мами.
Коли хлопчик на ім’я Миколка був ще зовсім маленьким, «упівці» прийшли до їхньої оселі, і один із них, підійшовши до колиски, взяв малечу на руки, високо-високо підняв його до стелі і промовив: «Ми то загинемо, а ця дитина може й доживе до незалежності України». Слова виявилися пророчими. Микола Пашкевич не лише дожив до незалежності нашої неньки, а й зберіг пам’ять про чоловіків, які вже тоді віддавали своє життя за волю українського народу, до того ж після загибелі відшукав рештки солдат і поховав їх «по-людськи». А на пам’ятнику, який поставили через 65 років після смерті, залишили надпис – «Борцям за волю України».
Дарья Микосянчик
