На хуторі Юзепівка на Рівненщині досі живе жінка, у будинку якої ніколи не було електрики. Йдеться про 85-річну Ніну Лемех.
Журналісти побували в неї та дізналися, як вона живе в таких умовах.
Пані Ніна мешкає разом із 84-річною братихою Галиною — так у цій місцевості називають дружину брата. Колись на хуторі було більше людей, але з роками майже всі будинки знесли, а родини виїхали до сіл або міст.
Перед зимовими заметілями родичі привезли жінкам продукти та допомогли зробити запас води — у бочках. Воду пані Ніна набирає черпаком. Коли снігу не було, вона ходила по воду самостійно.
«Погано жить на хуторі, але що зробиш — мусиш жити, як приходиться. Узимку виношу продукти на холод, а влітку дуже важко, бо все швидко псується», — розповідає жінка.
Світло в хаті з’являється завдяки LED-стрічці та акумулятору, які зробив і привіз знайомий чоловік. Раніше він забирав акумулятор заряджати, але через заметені дороги тепер доводиться економити. Також у жінки є лампа на солярці.
Мобільний телефон пані Ніна заряджає від павербанка, який два роки тому подарувала донька. Одного заряду вистачає приблизно на два тижні.
«Якби не телефон, я не знаю, як би спілкувалась. Дзвоню небагато, тільки найважливіше», — каже вона.
Про новини жінка дізнається з радіо. Так чує і про війну, і про відключення світла, і про події в країні.
Попри сильні морози, у хаті тепло. Жінка опалює дім дровами. Машина дров коштує від 13 до 15 тисяч гривень. Пенсія в Ніни Лемех — близько 4 тисяч гривень, тож фінансово допомагають рідні. Частину дров вона заготовляє сама, рубаючи вільху поблизу дому.
Син жінки помер нещодавно, а дві доньки з родинами живуть у сусідніх селах. Вони навідуються до матері, допомагають із побутом і привозять заряджені павербанки.
На запитання, чому вона не переїде жити до дітей у село, пані Ніна відповідає просто:
«У село перейдемо, як уже ноги не будуть тягти. Але зі своєї хати не хочеться йти. У своїй хаті найкраще».
Ніна Лемех усе життя тяжко працювала — понад 35 років у колгоспі. Каже, що було важко, але інакшого життя вона не знала.
«Було весело, гомін був. А тепер ми самі із братихою. І війна ця. Тепер немило», – сказала наприкінці Ніна Лемех.
