Схід. День добігав завершення. Побратими з позивними Ворон, Гелік, Дід Козак, Наречений та Грім поверталися з позицій. Дорогою — автівки: одні згоріли напередодні, інші — «свіжі», досі тліли після влучання ворожого дрона. Повідомляє група комунікацій 23 інженерно-позиційного полку.
«Дорога назад завжди найважча. Не через втому — через напругу. Кілька кілометрів до місця, але кожна секунда тягнеться довше, ніж цілий день», — розповідає військовослужбовець 23 інженерно-позиційного полку, старший солдат Ярослав із позивним «Грім».
«Додому» — у стару глиняну хатину
Автівка зупиняється. Хлопці приїхали «додому». Так вони називають стару глиняну хатину із забитими вікнами. Вона давно втратила вигляд житла, але стала прихистком.
«Тут не запалюємо світло без потреби, говоримо тихіше. І цінуємо прості речі: тепло, воду й можливість зняти бронежилет», — кажуть військові.
Після повернення кожен знає свою справу. Одні готують вечерю — просту, але гарячу. Інші — до машин: перевірити, полагодити, підкрутити. Бо техніка тут — це шанс доїхати і повернутися. Хтось мовчки чистить зброю, хтось перевіряє рації та РЕБ — те, що завтра може врятувати життя. Робота не закінчується ніколи — вона просто змінює форму.
«Сьогодні макарони по-флотськи й пасочки від дубенських волонтерів»
Справу майже зроблено. Побратими сідають вечеряти.
«Сьогодні в нас макарони по-флотськи, салат із огірків, помідорів і зеленої цибулі, запечена риба. А ще пасочки до чаю від дубенських волонтерів», — усміхається Дід Козак, який після приїзду встиг попрацювати на кухні.
Після вечері й жартів — бо без них в армії нікуди — настає рідкісний час: кілька годин для себе й сну. Хтось телефонує додому, щоб рідні спали спокійніше. Хтось гортає новини, ніби намагаючись наздогнати інше життя. Хтось просто мовчить, дивлячись у темряву, де час від часу чути «звуки війни».
А Ярослав «Грім» уперше дає інтерв’ю — бо пообіцяв. Побратими притихли, лише зрідка підкидають репліки та жарти.
«Ми з татом пішли до військкомату разом»
— Ярославе, розкажіть про себе. Як давно ви у війську?
— Я родом із Острога, що на Рівненщині. Мені 27 років. Життя до війни було звичним: навчався в училищі, строкова служба в Генштабі. Восени 2021 року повернувся до цивільного життя, почав щось планувати — і почалося повномасштабне вторгнення.
Тож ми з татом пішли до військкомату. ТЦК були переповнені: усі стояли в чергах, щоб захищати своїх і Україну.
— 16 березня 2022 року — дата, яку ви запам’ятаєте назавжди?
— Так. Ми кілька разів ходили. 16 березня прийшла наша черга. Нас із батьком Василем направили в 23 інженерно-позиційний полк, де служимо й досі.
— Що для вас означає служба з батьком в одному батальйоні?
— Це велика підтримка й водночас велика відповідальність. Ми б по-іншому не могли. Час такий настав. Нам не буде соромно, коли діти чи онуки запитають: де ви були, коли на Україну напали вороги?
«Війна дронів» і бойове хрещення
Перший серйозний виїзд був на Запорізькому напрямку, в районі Гуляйполя. Працювали під постійною загрозою обстрілів. Тоді ще не було такої кількості дронів, як зараз. Згодом — Харківщина, Донеччина, Авдіївка, Покровськ.
«Зараз — інша фаза війни. Війна дронів. Доїзд до позицій і повернення стали одними з найнебезпечніших моментів», — каже «Грім».
Випадок під Покровськом, який запам’ятався назавжди
Ярослав — бойовий медик. Він згадує:
«Під час мінометного обстрілу поранило водія вантажівки. Вибух стався поруч. Осколок зайшов під бронежилет. Ми терміново виїхали на евакуацію. Він лежав біля машини. Час ішов на секунди. Ми витягли його, надали першу допомогу. Військовий втратив багато крові… але вижив. Це найбільша нагорода для мене».
«Побратими — це більше, ніж друзі»
«Я знаю: якщо зі мною щось станеться, вони мене не кинуть. Їхні жарти, підколки, розмови — це спосіб триматися й іти далі. Бо війна триває. А ми маємо завершити її нашою перемогою».
— Чому ви “Грім”?
— Кажуть, що шуму від мене буває. І з’являюся несподівано — як грім серед ясного неба, особливо коли це потрібно.
— Що зараз дає вам сили?
— Моя кохана наречена. Сподіваюся, скоро стане дружиною. Бачимося рідко — лише під час відпусток. Не хочу, щоб приїздила на Схід і ризикувала.
— Про що мрієте?
— Про Перемогу. Про закінчення війни. Про весілля — пропозиція коханій вже була. Не хочу відкладати життя “на потім”. Хочу сім’ю, дітей і просте мирне життя.
Ніч на Сході
Ніч швидко накриває Схід. За вікном періодично озивається війна. Розмови стихають. Але всі знають: зранку буде кава, збір і дорога — ті самі кілометри, де кожен стає мішенню. А далі — знову дивитися в небо, щоб вберегти тих, хто поруч. І заради тих, хто цього неба зараз не бачить.
Бо поки вони тримаються — тримається Україна.
Нагороди:
За мужність і героїзм старший солдат Ярослав нагороджений відзнакою Президента України — «За оборону України», а також медаллю «Хрест Сил підтримки» від Міністерства оборони України.
