Олександр із Рівненщини пройшов строкову службу в Криму, воював у секторі під час АТО, а тепер збиває «ланцети» на фронті. Його принциповість коштувала йому військового звання — але він не пошкодував.
- Позивний із флотським корінням
- 1992 рік, Крим і відмова присягати Росії
- АТО: Маріуполь, Талаківка, Павлопіль
- Повномасштабна: з оперативного резерву — в «Горинь»
- Збиває «ланцети»: робота, що стала автоматизмом
- Як змінилася війна з 2015 року
- Побратими — вже як сім’я
- Дружина чекала зі срочки, чекає й зараз
- Мрія: Перемога, робота на землі та спокійне життя
- Герой не шукає слави
Позивний із флотським корінням
Воїн 2-го батальйону 104-ї окремої бригади територіальної оборони «Горинь» отримав позивний «Моряк» невипадково. За плечима чоловіка — служба на флоті. Сьогодні він захищає Україну в небі, збиваючи ворожі дрони, але шлях до цього був довгим і непростим.
1992 рік, Крим і відмова присягати Росії
Строкову службу Олександр проходив у Криму, на озері Донузлав. Це був переломний момент — радянський флот ще не поділили, і його направили на російські кораблі. Там йому запропонували прийняти присягу Російської Федерації.
«Я відмовився», — згадує він.
За цю позицію перед самим звільненням його понизили одразу на кілька щаблів у званні. Але Олександр вважає той вибір єдино правильним.
АТО: Маріуполь, Талаківка, Павлопіль
У 2015 році чоловік знову взяв до рук зброю. У складі 23-го окремого піхотного батальйону «Хортиця» він був командиром відділення. Його підрозділ обороняв сектор М — Маріуполь, Талаківку, Гнутове, Павлопіль. На бойових позиціях тоді провів понад вісім місяців.
Повномасштабна: з оперативного резерву — в «Горинь»
Коли почалося велике вторгнення, Олександр жив мирним життям, займався сільським господарством. Але як військовослужбовець оперативного резерву він мав з’явитися до частини за добу.
Коли прибув до військкомату, з’ясувалося: його рідний батальйон часів АТО вже опинився далеко в оточенні, потрапити туди не було змоги. Тоді Олександр приєднався до 104-ї бригади ТрО, де служить і досі.
Збиває «ланцети»: робота, що стала автоматизмом
Зараз «Моряк» — командир відділення зенітно-ракетного артилерійського взводу. Його завдання — цілодобове чергування та миттєва готовність до виїзду.
«Є ціль — є робота. Важкості вже немає, воно все в автоматизм пішло», — ділиться він.
На його рахунку — десятки знищених повітряних цілей, зокрема й ворожі «ланцети». Складніші цілі, за його словами, можна перелічити на пальцях, але їх теж збивають.
Як змінилася війна з 2015 року
Олександр добре пам’ятає, яким був фронт майже десять років тому. Тоді можна було вільно пересуватися. Зараз, каже він, за тобою стежать, де б ти не був. Технології, дрони, швидкість — усе стало набагато складнішим. Але й українські військові не стоять на місці.
Найважчим за всі роки служби залишаються втрати побратимів.
Побратими — вже як сім’я
Незважаючи на тягар війни, про свою службу Олександр говорить спокійно — як про роботу, яку потрібно виконувати. Його підрозділ за цей час згуртувався настільки, що став справжньою родиною.
«Всі ті ж самі хлопці… вже як сім’я, кожен знає один одного», — розповідає він.
Дружина чекала зі срочки, чекає й зараз
Вдома на воїна чекає велика родина: дружина, діти, батьки, рідні. Його дружина, каже він, чекала його ще зі строкової служби, чекала з АТО — і чекає зараз.
«І дочекається», — впевнено додає Олександр.
Мрія: Перемога, робота на землі та спокійне життя
Про майбутнє чоловік говорить просто й щиро:
«Дав би Бог, щоб війна закінчилась нашою Перемогою… а далі — працювати, займатися землею».
Герой не шукає слави
Олександр — не з тих, хто прагне публічності чи визнання. Він просто робить свою справу. Але його історія — це історія принциповості, вірності присязі та любові до землі, на якій він народився і яку захищає вже майже десять років.
