Символіка
Кожна революція має свій колір. Тепер ми це знаємо добре. Розробкою «революційних кольорів» займаються нині високооплачувані політтехнологи, які діють у рамках останніх розробок у галузі реклами, маркетингу, паблік рілейшн та інших напрямів впливу на масову свідомість, низку іноземних назв яких мені неважко продовжити. Не буду продовжувати. Тому що, згадуючи 1990 рік, не вірю в те, що «війна за символіку» тих часів також була розроблена хитрими політтехнологами. Тоді ще слів таких не знали, а «політтехнологи» мали офіцерські звання і сиділи самі знаєте в яких органах. У тих самих органах, які найжорстокішими методами знищували впродовж десятиліть найменшу згадку про незалежну Україну.
Єдине, чого не могли зробити «органи», так це заглушити західні радіоголоси. Практично всі нормальні люди у сімдесяті-вісімдесяті роки слухали зарубіжні радіостанції, отримуючи відмінну від офіційної радянської інформацію. Але слухати радіо і щось собі думати — це було одне. Розповідати політичні анекдоти і говорити поміж себе правду про владу — це було те ж саме. А ось вийти на вулицю із жовто-блакитним прапором — це було зовсім інше!
Гадаю, що на початку вісімдесятих такий вихід міг коштувати людині якщо не свободи, то принаймні кар’єри, роботи, добробуту. Жовто-блакитні кольори були у нас, звісно, що неофіційно, заборонені. Спеціальні люди стежили за тим, щоб це сполучення кольорів не вилізло раптом десь випадково і не подіяло нехорошим чином на народ. Пригадую, як наприкінці 70-х футбольна команда «Авангард» вийшла на поле у привезених із Болгарії (бо ж дефіцит) жовтих футболках із синіми комірцями. Одразу після гри футболки конфіскували, а відповідальний за команду при обкомі одержав догану. Розповідали, що у сімдесяті-вісімдесяті учнів школи №5, що поруч із тодішнім обкомом, виводили на уроках праці виривати жовті й сині квіточки з пагорба за обкомом. Будь-який рівнянин, який жив у ті часи, може доповнити ці випадки своїми.
Сьогодні може здатися дивним, чому могутня держава боялася якихось там кольорів? Діти і молоді люди цього взагалі не зрозуміють. І дарма. Тому що наприкінці вісімдесятих підняття жовто-блакитного прапора (тоді його називали виключно так, а не «синьо-жовтим», як тепер) або просто носіння жовто-блакитного значка було виявом непокори існуючій владі. Отак було просто — причепив значка, поставив у авто прапорець — і ти вже протестуєш.
Недолугі обкомівські «ідеологи» не додумалися тоді ні до чого іншого, ніж проводити «роз’яснювальну роботу» серед населення з метою показати ворожу суть носіїв жовто-блакитних прапорів. Слід сказати, що сорок років масованої пропаганди, спрямованої на виховання у людей ненависті до «злочинів бандерівців», зробили свою справу. Але не у нас, а у східних областях України. У нас же, де ці «злочини», якщо вірити комуністичній пропаганді, якраз і мали місце, ніхто тих «бандерівців» не боявся.
У мене немає ні бажання, ні можливості вступати у дискусії щодо правдивості легенд про ОУН-УПА. Я згадую про те, що було. А був у дев’яностому році успішний «експорт революції» до Рівного з трьох сусідніх областей — Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської. Не знаю, як саме, але групи людей із тих країв, а там жовто-блакитного прапора не боялися вже з 1989 року, регулярно приїжджали до Рівного на підтримку «акцій» Руху, оскільки місцевих носіїв прапорів гостро не вистачало. Але вони були. Пригадую, як навесні 1990-го на будівництві заводу у Квасилові хлопці з бригади монтажників пофарбували у синьо-жовтий колір свій вагончик-роздягальню.
Більшість рівнян тоді активно символіку не підтримувала. Славнозвісний «живий ланцюг», який був організований на трасі Київ-Львів у січні 1990 року, коли люди стояли вздовж траси із синьо-жовтими прапорами, був забезпечений в основному хлопцями з тих самих трьох областей, які просто вражали своєю активністю. У Рівному національну символіку масово не підтримували. Але і не заперечували. Я не маю на увазі кілька тисяч приїжджих, котрі взагалі не уявляли, що існує якась Україна. Або тих самих професійних комуністів. Про комсомольців не скажу, бо дуже багато секретарів комсомольських осередків на підприємствах та в установах Рівного з цікавістю спостерігали за активністю рухівців, а подекуди самі їх починали підтримувати. Тим більше, що серед молодих робітників великих підриємств, збудованих у Рівному, більшість була з навколишніх сіл, а серед інженерів — із тих самих трьох областей.
Із символікою був тоді пов’язаний і один із перших видів бізнесу. Підприємливі активісти Руху зв’язувались із кооперативами у Литві, де виготовляли синьо-жовті прапорці, значки та іншу, як би тепер сказали, «сувенірну продукцію». Торгівля національною символікою приносила на той час непогані гроші.
Перший «стаціонарний» синьо-жовтий прапор у Рівному встановили на майданчику перед Будинком одягу. Металеву щоглу з прапором піднімав особисто Микола Поровський. І виглядало це дуже символічно. Все-таки це було вперше за всю історію нашого краю, щоб над містом підняли національний прапор. А може, не вперше, нехай історики мене поправлять. Вже за кілька тижнів щогла з прапором виявилась зігнутою навпіл, що було оголошено «провокацією влади». Біля прапора навіть влаштували цілодобове чергування. Був на такому чергуванні і я. Зима була тепла і я міг спокійно думати. Наприклад про те, чи був сенс тій владі ламати щоглу з прапором, коли ця влада могла б просто не дозволити цю щоглу встановити? Були тоді у мене й інші думки. Але уявити собі, що коли-небудь синьо-жовтий прапор і герб-тризуб перетворяться з напівзаборонених символів боротьби за свободу проти комуністичної влади у звичайнісінькі атрибути практично тієї ж самої влади, тоді було неможливо.
