Економбанк
Коли у травні 1990 року стало зрозуміло, що до влади в Рівному прийдуть нові люди, виявилось, що людей таких практично немає. Підбір кандидатів на посади заступників міського голови Василя Марчука та голови міськвиконкому Івана Федіва виглядав приблизно так, як виглядає підбір гравців на футбольний матч у дворі. — Грати вмієш? — Ніби грав колись… — То виходь і ставай на правий край! — А це хто такий? — Це Василь, я його знаю!
Сьогодні вже неможливо сказати, чи могло тоді бути інакше. Опозиціонери, судячи з усього, самі не очікували, що прийдуть до влади. А тим часом містом слід було так-сяк керувати. Повинні були працювати двірники, ходити транспорт, вода у водогонах мала хоч інколи з’являтися і в каналізацію витікати. Можливо, саме тому будинок міськвиконкому не залишив чиновник по імені Микола Ярощук (нині працює у торгово-промисловій палаті). Ярощук завідував комунальним господарством, і комуністи, залишаючи керівні кабінети, вирішили, що кидати напризволяще міський комунгосп не можна. Разом з Ярощуком у приміщенні міськвиконкому залишився також керівник міського спорткомітету Едуард Герасимчук (донедавна короткий час очолював обласну ДАІ). Не думаю, що спорт був найбільш актуальною темою для міста у 1990 році. Але Едуард таки залишився. Його внесок у реформи полягав у перейменуванні футбольної команди Рівного. Замість «Авангарду» команда, завдяки Герасимчуку, почала зватися «Верес».
Всі інші кабінети були порожні. Вже наступного дня після свого обрання новий керівник міськвиконкому Іван Федів одержав від щойно обраного нардепа Василя Червонія записку, в якій поганим почерком були написані прізвища людей, яких депутат Верховної Ради пропонував на усі відповідальні посади. Цей папірець Федів кілька разів показував мені особисто, тому за достовірність факту відповідаю.
Коли справа дійшла до призначень, людей на посади рекомендував хто завгодно. Двері кабінетів Марчука і Федіва не зачинялися. Вчорашні активісти з мітингів приходили, щоб порадити, кого і куди призначити. Не хочу зараз згадувати тих призначенців. Вони не винні були у тому, що саме їм довірили тоді справу, в якій вони або не розумілися взагалі, або розумілися досить слабко. Час усе розставив по місцях і жоден із тих людей, включаючи новообраних керівників міста, не зміг залишитися там, куди їх занесло вітром революції.
Серед десятків прийнятих у ті місяці рішень, за які окрилені перемогою депутати-демократи радісно голосували, були й такі, що мали згодом досить цікаві для міста наслідки. Голова міськради Василь Марчук під час своєї програмної промови перед обранням на посаду сказав, окрім іншого, що у Рівному треба заснувати комерційний банк. На це мало хто звернув увагу. А дарма. Бо вже за деякий час колишнє приміщення редакції обласної комуністичної газети «Червоний прапор» на вулиці Калініна (тепер Драгоманова) було забране у редакції й передане новій структурі. Структура звалася «Економбанк», а керував цим банком колишній інженер-будівельник на прізвище Касацький.
Чому вчорашній інженер Марчук так швидко перейнявся ідеєю комерційних банків? Що звело його із Касацьким, який був керівником банку «Восток», приміщення якого до цього знаходилось у кількох орендованих кімнатах профкурсів (тепер діагностичного центру)?
Ця історія досі залишається нерозгаданою. А дарма. Бо ж одним із засновників «Економбанку» стала міська влада, віддавши цьому банку частину міського майна. Навіщо це було робити і що від цього отримало місто? Це запитання я задав у газетній статті ще у ті часи. Точніше, трохи пізніше, коли Василь Марчук залишив посаду в міськраді й пішов працювати директором… «Економбанку». На статтю у банку образились і навіть чимось там мені погрожували. Не вони перші і не вони останні. Це не суттєво. Головне — загадка «Економбанку», який скандально збанкрутував за кілька років, так і залишилась нерозгаданою. А у приміщенні колишньої редакції досі знаходиться якась фінансова установа.
Приклад Марчука і «Економбанку» я навів заради того, щоб читач зрозумів мотиви людей, які прийшли до влади в Рівному у 1990 році. Окрім проголошення антикомуністичних гасел, більшість із цих людей нічого як слід не вміла. А від спокуси, яка з’явилася разом із владою, утрималися далеко не всі. Спокуси були, як на сьогодні, копійчані. А з містом, після перейменування вулиць та зміни прапорів і вивісок, слід було щось робити. Отут і настав час Івана Федіва і його забутої вже авантюри із запровадженням у Рівному трамваїв. Про це та інше у наступних розділах.
