Без дебатів

Днями повідомили, що кандидати на посаду нашого найголовнішого вирішили не брати участі в телевізійних дебатах. Справжні кандидати, а не ті, які замість них ввесь час крутяться на телеекранах, висять на вулицях у вигляді агітаційних білбордів і таке інше. Так звані технічні кандидати, які спочатку витратили по два з половиною мільйони на заставу, а тепер продовжують витрачати чималенькі гроші на агітацію за себе чи проти інших, нікуди не подінуться. Робота в них така, причому досить непогано оплачувана. Тому що не можу собі уявити нормальної людини, яка витратить кілька зароблених своєю працею мільйонів, аби повисіти у вигляді портретів та поговорити по телевізору. Це раніше можна було людину надурити, сказати, що у неї великі шанси, і змусити таким чином витратитися на вибори. Тепер дурних нема — всі знають, хто насправді кандидат, а хто просто так вийшов. І все одно крутяться вони, агітують за себе, обличчя розумні намагаються робити. А як ти його зробиш не таким, яким воно є? Та ще й народу нашому подобаються здебільшого не розумні, а свої. Розумний у нас ніколи не стане президентом, бо не любимо ми тих, хто розумніший за нас. То чому ж тоді справжні кандидати від дебатів відмовляються, якщо розумним бути не обов’язково? Причин може бути декілька. Але головна полягає у тому, що у групі інших кандидатів головні кандидати можуть виглядати не так переконливо. Ви коли-небудь бачили зблизька мільярдера, говорили з ним? Повірте на слово, будь-який сільський розумник, який читає газети, виглядає у порівнянні з тим мільярдером набагато краще, ніж у порівнянні з таким самим розумником. Звісно, якщо обставитися охороною, їздити з «мигалками» і жити за чотириметровими парканами, повним дурнем виглядати непросто. Головне — мовчати або хоча б говорити поменше. Я одному такому постійно раджу більше мовчати. Він не слухає, каже, що йому у президенти не висуватися. Та повернемось до наших кандидатів. Їм теж слід менше говорити, а якщо говорити, то лише тоді, коли всі довкіл тобі намагаються допомогти, а не навпаки. Та навіть за таких умов той, «чиї руки нічого не крали», то Ірак з Іраном переплутає, то що-небудь бовкне. Добре, що не слухає його вже майже ніхто. Ті ж, кого ще слухають, так само не розмовляють, а борються з мовою, причому мова здебільшого перемагає. Перемагає різними способами. То підсуне слово «прекрасно», яким починає називатися усе, що вважається непоганим, то розставить через кожне слово «як кажуть», аби замінити інші слова, якими людина звикла у звичайному житті підкріплювати свої аргументи. Ну а стосовно словосполучення «я глибоко переконаний», то воно ще дуже довго буде вилазити з усіх чиновників, які навчилися цих слів самі знаєте в кого. З цього приводу цікаво лише те, який саме словесний вірус нападе на наш керівний апарат після виборів — чи то «прекрасно», чи то «як кажуть»? На жаль, двобій носіїв цих глибоких за змістом мовних конструкцій ми зможемо побачити вже після першого туру виборів, коли добре оплачена кандидатська «масовка» піде відпочивати. Та коли це ще буде? Тож поки доведеться слухати у дебатах загалом розумні, а інколи й дотепні суперечки між тими, хто навряд чи стане нашим президентом. То навіщо тоді їх слухати? Краще самим про це ж саме поговорити. У вільний час, абсолютно безплатно і без всяких передвиборчих перспектив.