Ви не забули, на чому ми зупинилися минулого тижня, коли йшлося про дві проблеми, які заважають нам жити по-людськи? Правильно, на другій проблемі. Полягає вона у нас самих. У нашому небажанні за все платити, у прагненні отримати якомога більше усього безплатно. Каюсь, сам таким був у дитинстві, коли вчителька розповідала нам про комунізм, за якого усе буде безплатно. Ми, малі, раділи, що житимемо у такі щасливі часи, уявляли собі картину, коли за яких-небудь двадцять років можна буде безплатно їсти скільки завгодно смачних цукерок і морозива. Причому самих себе виробниками тих цукерок та морозива ми не бачили зовсім. Ми хотіли бути космонавтами, а хто для наших кораблів вироблятиме безплатно все необхідне — не задумувались. Що з нас було взяти — діти. Тепер цим комуністичним дітям по 50-70 років. Саме вони мерзнуть на зупинці в очікуванні безплатного тролейбуса чи електрички з пенсійним посвідченням у кишені. Спробуй скажи їм, що це погано — загризуть живцем! Бо залишились тими самими дітьми, які не замислюються, звідки оце безплатне береться. Хто має платити за оті безплатні електрички та тролейбуси? Так, за ті самі, в які інколи зайти страшно. А що ви хочете за безплатно? Вимагати комфорту та належного обслуговування може лише той, хто за це заплатив і якщо йому не сподобається, може заплатити комусь іншому. Тільки так. Інакше не буває. Вибір один — або гризти безплатну солдатську кашу, вириваючи один в одного, бо на усіх не вистачить, або їсти смачну їжу за гроші, вибравши те, що до вподоби. Одночасно і того й іншого не буває. Можете заперечити, сказати, що в Америці голодних годують безплатним супом. Так, годують. Тих, хто насправді не може цього супу купити. Тим, хто опинився останнім і соромиться цього. У нас же навпаки. Ми не стидаємося брати безплатне, а пишаємося цим! Між тим, якщо серйозно, то все, що ти взяв безплатно — ти вкрав. Тому що взяте тобою було кимсь зроблене, а ти за це не заплатив. Держава заплатить, кажете? То чого тоді ображатися на маленькі пенсії? Беріть, що дають! Розумію, що в кожного своя доля, у кожного свої обставини. Але головна проблема саме у безплатності! Сільський дядько шкодує грошей на капусту, бо має на городі свою, безплатну. Про те, що витрачена ним на вирощування цієї капусти праця коштує грошей, він якось не думає. А дарма! Ще двісті років тому було відомо, що праця — це товар, за який слід платити. Нас же півсотні років примушували працювати безплатно. Пам’ятаєте, шановні пенсіонери, як ви школярами їздили «на буряки»? Вам за це заплатили? Із цього і почалося. Не хочу, щоб тут вийшла лекція з політекономії. Хочу просто попередити: доки у нас пенсіонери безплатно їздять у транспорті, нічого не буде. Бо вигідна оця уся безплатність тим, хто ці послуги розподіляє. Навіть на похованні бездомних, як виявилося, можна заробити. Бо безплатна яма теж комусь вигідна. А щоб вигідно було усім, достатньо не брати нічого безплатно, але й не давати нікому нічого безплатно теж. Просто, скажете? Зовсім ні. Подивіться на зупинку тролейбуса.
Безплатна яма
Ви не забули, на чому ми зупинилися минулого тижня, коли йшлося про дві проблеми, які заважають нам жити по-людськи? Правильно, на другій проблемі. Полягає вона у нас самих. У нашому небажанні за все платити, у прагненні отримати якомога більше усього безплатно. Каюсь, сам таким був у дитинстві, коли вчителька розповідала нам про комунізм, за якого усе буде безплатно. Ми, малі, раділи, що житимемо у такі щасливі часи, уявляли собі картину, коли за яких-небудь двадцять років можна буде безплатно їсти скільки завгодно смачних цукерок і морозива. Причому самих себе виробниками тих цукерок та морозива ми не бачили зовсім. Ми хотіли бути космонавтами, а хто для наших кораблів вироблятиме безплатно все необхідне — не задумувались. Що з нас було взяти — діти.





