Видно, що розчарований. Остання його надія на те, що я так виглядаю не через вік, а в результаті нездорового способу життя, виявляється марною. Мовчки, не вибачившись і не попрощавшись, усі троє лізуть назад у вантажний фольксваген і від’їжджають у невідомому напрямку.
Очманілий від несподіванки збираю думки докупи. Вірогідно що саме капюшон на моїй голові змусив цих бійців помилитися. Виходить, я збоку ще не так погано виглядаю! Потім думаю про те, що так не повинно бути. А як? Згадую Юку, старшого брата мого приятеля по футбольній школі. Цей Юка, якого вже нема серед нас, пів століття тому теж не йшов до військкомату за повісткою хоч тоді і не було війни. Тоді за ним приїхали додому в темряві. Але не на фольксвагені, а на звичайному тоді бобіку. У підсумку він таки потрапив на війну, щоправда, на чужій землі.
Який висновок? Не знаю. Не можу поставити себе на чуже місце. І не буду цього робити – коли що, мене знайдуть!
