Вперше звук сирени я почув ще зовсім малим, коли ходив у дитячий садок номер чотири. Почув по телевізору, де чи не щодня крутили фільми «про війну», в яких ця сирена й гуділа. Аж раптом я почув її вживу — сигнал ішов від пивзаводу, а жили ми тоді там, де тепер районна держадміністрація. Я перелякався і побіг до мами із криком: «Війна!».
Мама сказала, що це не війна, а тривога, і цим мене розчарувала — в тодішніх кінофільмах війна виглядала як весела пригода, в якій ми завжди перемагаємо німців. Тож хотілося таких пригод і собі. Відтоді слово «тривога» означало для мене щось середнє між війною та миром. Навчальні тривоги були тоді нормою — з часу закінчення другої світової війни минуло менше двадцяти років, і всі дорослі її ще добре пам’ятали. А потім тривоги разом із сиренами якось припинились. Приблизно тоді ж не стало гудка, який щоранку розносився довкіл від того ж самого пивзаводу. Здавалося, що тривоги назавжди залишились у минулому. На жаль, цього не сталося. Пригадую, як майже чотири роки тому вперше від згаданих років дитинства знову почув у Києві ту тривогу вже знаючи, що вона зовсім не навчальна — після тривоги лунали вибухи! Ніколи не забуду, як під звуки сирени тупотіли по сходах сусіди, спускаючись до підвалу. Я не спускався — яка різниця, де тебе в разі чого завалить — вдома чи у підвалі? Просто слухав ту сирену, яка чомусь завжди звучала одинадцять разів — не більше і не менше! Думав, що це випадково, але і в Рівному сирена тривоги теж гуділа саме одинадцять разів. Тож було точно відомо, коли це гудіння припиниться. Навряд чи хто думав тоді, що це все затягнеться на роки.
Щодо укриттів, які за цей час зробили набагато комфортнішими, аніж навесні 2022‑го, вже майже ніхто не тупотітиме — не набігаєшся! Хіба що окремі особливо перелякані. Їх теж можна зрозуміти. Шкода, що я вже не зможу заперечити мамі, яка казала мені малому, що війна і тривога — це не одне й те саме. Мама разом із своїм поколінням, що пам’ятало колишню війну, до нинішньої не дожила. А нинішні дітлахи, які чують сирену, вже точно знають, що тривога — це війна! Можливо, ці діти (чому ні?) теж, як і я, рахують до одинадцяти, чекаючи закінчення тривожного сигналу. І якщо для мене з дитинства число одинадцять означало кількість гравців у футбольній команді, то для них це число означатиме кількість сигналів про те, що ворог знову загрожує їхньому життю. І разом із чим числом вони назавжди запам’ятають, хто їхній смертельний ворог, і розкажуть це своїм дітям і онукам. Звісно, якщо ті самі не чутимуть оті одинадцять сигналів.
