У нідерландському Маастрихті під підлогою церкви святих Петра і Павла знайшли могилу XVII століття. Вона розташована просто під тим місцем, де раніше стояв вівтар. Це вказує на те, що в ній похована дуже важлива людина. Біля скелета знайшли фрагменти мушкетної кулі, а також французьку монету 1660 року.
1673 року в околицях цієї церкви був табір французької армії, яка облягала Маастрихт під час Голландської війни. В облозі брала участь елітна рота королівських мушкетерів. Нею командував капітан-лейтенант Шарль Ож’є де Бац, граф де Кастельмор, шевальє д’Артаньян. На той час йому було близько 60 років, і він уже був легендою.
25 червня, за кілька днів до падіння Маастрихта, цей прославлений офіцер загинув від випадкової кулі. Оскільки стояло спекотне літо, співслужителі вирішили, що немає часу везти тіло до Франції для поховання з усіма належними почестями. Капітан-лейтенанта королівських мушкетерів поховали на місці. Найімовірніше, у церкві Петра і Павла під вівтарем.
І церковний диякон Йос Фальке, і місцевий археолог Вім Дейкман майже впевнені, що знайшли могилу д’Артаньяна. Щоб це підтвердити, фрагменти кісток відправили на експертизу (зокрема на тест ДНК) у дві лабораторії Нідерландів та Німеччини.
Ким був справжній д’Артаньян
Хоча багатьом із нас важко уявити д’Артаньяна інакше, ніж у виконанні Михайла Боярського, він був реальною людиною. Також реальними людьми були Атос, Портос і Араміс. Ще 1912 року французький учений Шарль Самаран написав книгу під назвою «Д’Артаньян, капітан королівських мушкетерів: правдива історія героя роману», в якій за архівними даними реконструював їхні реальні образи.
Центральною фігурою, навколо якої сформувалася майбутня система персонажів «мушкетерської» трилогії Олександра Дюма, був, як не дивно, де Тревіль, він же Жан-Арман дю Пейре, граф де Труавіль. Це був чоловік відносно скромного походження: дворянство здобув лише його батько. Він був із Гасконі — історичного регіону на південному заході Франції, де зберігалися сильні баскійські традиції (хоча сам де Тревіль, найімовірніше, не був баском). Гасконці мали репутацію дикунів і вважалися неперевершеними воїнами.
У 1620-ті роки де Тревіль вступив до нещодавно створеної роти мушкетерів у складі королівської гвардії. Формально капітаном роти був король, а фактично нею командував капітан-лейтенант. 1634 року цю посаду обійняв де Тревіль.
Приблизно в той самий час — можливо, трохи раніше — до Парижа прибув ще один гасконець, Шарль де Бац де Кастельмор. Йому було близько 20 років. Його мати належала до родини де Монтеск’ю д’Артаньян. У столиці він користувався заступництвом дядька по материнській лінії, який був другом де Тревіля. Молодий чоловік додав до свого й без того пишного імені ще одне прізвище — д’Артаньян — і під нею став королівським мушкетером.
1640 року до роти вступили Арман де Сьєг д’Ато д’Отвіль, Ісак де Порто та Анрі д’Араміц. Усі вони були гасконцями й родичами де Тревіля: д’Ато та де Порто — двоюрідними небожами (один одному вони доводилися двоюрідними братами), а д’Араміц — небожем.
Тут уже помітна важлива відмінність від романів Дюма: насправді д’Артаньян був у четвірці найстаршим. На час знайомства йому було близько 30, він уже був досвідченим мушкетером, а його друзям — близько 20. Це він їм опікувався, а не навпаки.
Час, коли реальні д’Артаньян та його друзі служили в роті королівських мушкетерів, був бурхливим. Тривала Тридцятилітня війна, за нею настала громадянська війна у Франції (так звана Фронда — історичне тло сюжету «Двадцять років потому»). Д’Артаньяну, д’Ато, де Порто та д’Араміцу довелося в усьому цьому взяти участь.
Д’Ато загинув на дуелі 1643 року. Д’Араміц вийшов у відставку 1648-го й став абатом у рідній Гасконі. Де Порто наслідував його приклад 1654-го — тільки став не абатом, а секретарем парламенту в Беарні (частина історичної Гасконі). З усіх четвірки де Порто прожив найдовше — він помер 1712 року у віці 95 років.
Повноцінну військову кар’єру зробив тільки д’Артаньян. Він служив у гвардії, воював на боці королівської влади проти бунтівного принца Конде й вважався правою рукою кардинала Джуліо Мазаріні — першого міністра Франції та фактичного правителя країни з 1642 по 1661 роки. 1658 року д’Артаньян став лейтенантом королівських мушкетерів — дуже високе звання, враховуючи, що капітаном був король. 1667-го він досягає вершини — звання капітан-лейтенанта, тобто стає фактичним командиром мушкетерів.
Найгучніша політична справа д’Артаньяна
Д’Артаньян, як і личило гвардійському офіцеру, був учасником багатьох інтриг. При цьому він ніколи не був самостійною політичною фігурою, а завжди лише знаряддям у чиїхось руках. Знаряддям, треба сказати, дуже надійним.
Таємної поліції як такої тоді ще не існувало, але д’Артаньян, окрім воєн, фактично займався саме такою роботою. Він стежив за противниками влади, перехоплював секретні листи, викривав змови тощо.
Фуке явно претендував на те, щоб стати першим міністром після Мазаріні, й контролював таку кількість важелів впливу, що навряд чи хтось міг би йому завадити. Молодий король Людовик XIV вважався повністю залежним від Мазаріні, своєї матері Анни Австрійської та придворних. Усе йшло до того, що невдовзі Фуке стане наймогутнішою людиною у Франції.
Саме тут і проявив себе д’Артаньян. В останній рік життя Мазаріні посварився зі своїм колишнім протеже Фуке. На його місце як фінансового суперінтенданта він прочив Жана-Батиста Кольбера — теж, м’яко кажучи, не безгрішного чиновника, але значно раціональнішого і, що найголовніше, скромнішого. Очевидно, Мазаріні та Кольбер разом доручили д’Артаньяну зібрати компромат на Фуке.
Останні кілька місяців свого життя тяжкохворий Мазаріні провів у Луврі й часто й подовгу розмовляв із Людовиком. Імовірно, під час однієї з цих розмов він порадив королю замінити Фуке на Кольбера й порекомендував лейтенанта королівських мушкетерів д’Артаньяна як людину, яка зможе найкращим чином усе влаштувати.
Мазаріні помер 9 березня 1661 року. 17 серпня Людовик був присутній на пишному святкуванні з нагоди завершення будівництва Во-ле-Віконт — і був надзвичайно роздратований тим, що Фуке наче навмисне затьмарює його особу та його двір.
Однак король вправно показав своє розташування до суперінтенданта фінансів. Фуке нічого не запідозрив, коли йому наказали супроводжувати короля до Нанта на збори провінційних штатів (органів станового представництва Бретані). І був дуже здивований, коли на виході з чергового засідання д’Артаньян перегородив йому шлях і повідомив: «Іменем короля, ви заарештовані».
Потім відбувся трирічний суд — дуже скандальний. Враховуючи специфіку роботи д’Артаньяна, можна майже з повною впевненістю стверджувати, що звинувачення Фуке в розкраданні казни та образі величі було побудоване значною мірою на матеріалах, які лейтенант мушкетерів зібрав ще за Мазаріні. Лінія захисту Фуке значною мірою полягала в тому, що коли він брав казенні гроші й плутав звітність — він не робив нічого такого, чого не робив би будь-який інший королівський чиновник. І це, загалом, було правдою.
Під час суду д’Артаньян фактично був особистим тюремником Фуке. Опальний міністр міг підкупити будь-кого й утекти — і тільки д’Артаньян користувався цілковитою довірою короля. Він виправдав цю довіру — і, ймовірно, зокрема за це отримав підвищення до капітан-лейтенанта.
Кольбер став новим головним державним фінансистом (його посада називалася вже не «суперінтендантом», а «генеральним контролером») — і одним із найвідоміших економістів-практиків у світовій історії. Фуке ж провів решту життя (понад 15 років!) в ув’язненні.
Після справи Фуке д’Артаньян уже не потребував ні в чиєму заступництві. Він став довіреною особою самого Людовика XIV, який саме з цього часу почав перетворюватися на «Короля-Сонце» — взірець абсолютного монарха, яким не можуть маніпулювати жодні придворні партії та жодна зухвала знать. Д’Артаньян був для Людовика ідеальним дворянином: він не мав власних політичних амбіцій, був цілковито відданий королю і служив його знаряддям.
Саме в цій якості Людовик 1672 року призначив д’Артаньяна губернатором Лілля — міста на кордоні з Нідерландами, куди король готував вторгнення. Д’Артаньян виявився нікчемним адміністратором, не користувався популярністю серед місцевих жителів і невпинно просив короля повернути його до діючої армії.
Людовик нарешті задовольнив це прохання на початку 1673 року. Д’Артаньян із задоволенням знову очолив своїх мушкетерів, прибув на облогу Маастрихта — і там склав голову.
