1944

Зранку у понеділок до будинку на Театральній площі Рівного під’їхав автомобіль міських комунальних служб. Він привіз робітників, які за допомогою ручних інструментів почали збивати табличку на стіні цього будинку, точніше число 1944, що залишилось після численних етапів «декомунізації». Ви будете сміятись, але я пам’ятаю коли цю бетонну табличку встановлювали. Я тоді навчався у дев’ятому класі. А місто, коли вірити офіційній пропаганді, саме тоді всенародно святкувало «тридцятиріччя визволення від німецько-фашистських загарбників». З цієї нагоди навпроти пивзаводу засипали затишний сквер, встановивши там монумент самохідній артилерійській установці. Нас з цієї нагоди забрали з уроків аби ми зображали всенародну радість з цього приводу. Загалом тоді слід було лише встигати за тим, як міська та обласна влади наввипередки «вшановували Велику Перемогу» та все, що було з нею пов’язане. Здавалось, що після проголошення нами омріяної Незалежності всі ці монументи, погруддя, меморіальні дошки і таке інше мало би бути демонтовано в одну ніч. Так само як 1962 року було в одну ніч демонтоване все, пов’язане з іменем Сталіна. Від пам’ятників у різних місцях до табличок на перейменованій вулиці, яка тепер Соборна. Але не стала цього робити наша демократична влада ані 1991 року, ані пізніше. Довгі десятиліття у місті стояли і висіли сотні комуністичних монументів, скульптур і меморіальних дощок, а також таблички із комуністичними назвами вулиць. Їх поступово знімали. Часом не повністю, а лише замалювавши серп і молот або червону зірку, або імена комуністичних вождів. Боялася наша влада образити «ветеранів», яких понаїхало до Рівного після другої світової війни кілька десятків тисяч. Кілька «вічних вогнів» у різних частинах міста погасили не тому, що не шанували «ветеранів», а тому що з газом почались проблеми. Так тим «ветеранам» і пояснили. Тепер тих «ветеранів» вже немає, а їхнім дітям по сімдесят-вісімдесят. І все одно влада їх боїться — поруч із двома худими робітниками, які збивали у понеділок цифри «1944» зі стіни будинку на Театральній площі, стояв наряд із трьох вгодованих поліціянтів, які цей процес охороняли. Від кого? Від сімдесятилітніх бабусь, які можуть виявити свій протест? Вийти на площу і своїми немолодими вже тілами захистити пам’ять про 1944-й? Що цікаво, кілька сотень пенсіонерів таки вийшли того самого ранку на вулицю. Але не до меморіальної дошки, яку збивали комунальники, а до будинку на іншій стороні площі, де у приймальні народного депутата їм щось роздавали. Біля того натовпу поліції не було. А дарма — наші пенсіонери ще здатні передушити один одного у черзі за дармовими подарунками від депутата. А захищати меморіальні дошки — вже ні! Хіба це не досягнення мудрої політики нашої влади?