Ковзанка
Чи то життя було інше на початку шістдесятих, чи то люди не такі, а може, виною всьому квартирне питання, яке тоді було зовсім не вирішене. Щойно розпочалося будівництво чотири— і п’ятиповерхових «хрущовок», про нові мікрорайони, які почали зводити після 1966-го, тоді ще й мови не було. Народ жив в основному по бараках та комуналках, де було дуже тісно. Як наслідок — більшість життя проходило на людях.
У ці передноворічні дні особливо яскраво згадується міська ковзанка, яка знаходилась на стадіоні «Колгоспник». Стадіон стояв на місці нинішнього «Авангарду» в оточенні сотень струнких тополь, які росли навколо спортивної споруди. Тополі були не тільки довкола стадіону. Далі, в бік сучасного магазину «Керамбуд», поміж рядами таких же тополь були волейбольні та баскетбольні майданчики, тенісні корти — ціле спортивне містечко. Запасне поле стадіону було навпроти нинішнього «Гранд-Базару». А міська ковзанка була саме на центральному стадіоні, який мав тоді лише вісім рядів трибун із дощок.
Лід починався майже від трибун і займав бігові доріжки, сектори за воротами плюс футбольне поле. Зимовими вечорами на цьому льоду були тисячі людей. Люди просто каталися на ковзанах, і це було для них радістю і розвагою. Із репродукторів лунала естрадна музика, кілька ліхтарів освітлювали саму ковзанку і засипані снігом трибуни.
Ковзанка була платною. Для дорослих квиток коштував десять копійок, для дітей, здається, п’ять. Ковзани були не у всіх. Ті, хто ковзанів не мав, міг взяти їх напрокат, теж за копійки, просто на стадіоні у невеличкій кімнаті під трибуною. Там можна було купити склянку чаю, яка коштувала… дві копійки.
Навіть для тих дуже бідних часів похід на ковзанку був по кишені кожному. Існувала ціла ковзанярська культура. Придбати справжні ковзани з черевиками було непросто — дефіцит. А ті, хто мав фігурні ковзани або хокейні, які звались чомусь «канадами», дивились на інших з відчуттям величезної власної переваги. Каталися по-різному. Хто тільки вчився, хто бігав короткими пробіжками, хто робив на льоду фігури.
Звичайно, ковзанка біла ідеальним місцем для молоді. Де, як не на свіжому повітрі у присутності всіх хлопці могли показати дівчатам свою спритність і силу, а дівчата хлопцям — свою граціозність. Ясно, що для початку слід було просто навчитися кататися і не падати. Не один десяток імпровізованих уроків катання на ковзанах, приводив тут же на ковзанці до знайомства між дівчатами і хлопцями, а згодом і до більш близьких стосунків між ними. Погодьтесь, що знайти собі пару на ковзанці було краще, ніж у прокуреному барі чи дискотеці за пляшкою пива чи «слабоалкоголки». В чомусь ковзанка початку шістдесятих була для рівнян заміною барам, ресторанам, танцям. Заміною, можливо, вимушеною, але далеко не найгіршою.
Окрім тих, хто катався на ковзанці вечорами просто для задоволення, були там і спортсмени. У бігунів-ковзанярів були ковзани із дуже довгими лезами, схожими на ножі. Свої тренування спортсмени проводили вдень, поки світло. Тому їхні шляхи із відпочиваючим народом майже не перетиналися. На місці футбольного поля вдень влаштовували поле для гри у хокей з м’ячем. Була така гра із червоним плетеним м’ячиком, короткими ключками із загнутими кінцями і воротами: три метри завширшки — два метри заввишки. Тренування і змагання хокеїстів проводилися на ковзанці регулярно. Теж вдень.
Ковзанка на стадіоні була у ті роки не єдиною. Льодові майданчики заливали у школах і просто у дворах самі люди з допомогою звичайного шланга, протягнутого від найближчої вуличної колонки. На таких ковзанках все було простіше, не так святково і гарно, як на головній ковзанці міста. Зате поруч із домом.
Згадуючи ті часи, дивуюся — невже зими тоді були такими суворими, що можна було кататися на ковзанах цілу зиму? Невже це глобальне потепління зробило свою справу і тепер ковзани і хокей для молоді — екзотика? Можливо, причина і справді у погоді і більш холодних зимах. Але ж і тоді бували тривалі відлиги, коли все текло і тануло. Чому ж ковзанка оживала щораз із першим же морозом? Напевно, що життя таке тоді було. Хоч на морозі, але тепле.
