Преса
Сорок років тому рівняни теж читали газети. В газетах, щоправда, нас називали «ровенчанами», що було набагато благозвучніше, ніж офіційно вживана нині бюрократами назва «рівненчани», яка може бути до вподоби хіба що логопедам, які розвивають у дітей вміння вимовляти найскладніші сполучення звуків. Чогось подібного до нинішнього різноманітного газетно-журнального ринку тоді не було й близько. Зате газети виходили регулярно і були загальнодоступними.
У поштові скриньки пересічного мешканця Рівного листоноша щоденно вкидав комплект щонайменше із двох видань. Правду кажучи, така передплатна активність не була наслідком непереборного бажання кожного долучитися до газетних новин, а волею влади, яка централізовано забезпечувала всім існуючим газетам потрібні наклади. Так, при отриманні зарплатні кожен працюючий був зобов’язаний (неофіційно, ясна річ) передплатити одне місцеве і одне центральне видання. Для Рівного вибір був невеликий, місцевих газет виходило аж дві: обласна комуністична «Червоний прапор» і обласна комсомольська «Зміна». Перша виходила п’ять разів на тиждень, друга — три. Формат «Прапора» становив чотири сторінки великого формату А-2, формат «Зміни» — ті ж самі чотири сторінки меншого формату А-3 (такого, як газета, яку ви зараз читаєте). Передплата на «Зміну» була дешевшою — два рублі на рік проти трьох рублів на «Прапор». Із центральних газет передплачували або московські «Правду» чи «Ізвєстія», або київські «Радянську Україну» чи «Правду України». Коштувало це близько п’яти рублів на рік. Гроші невеликі, і аби не сваритися з начальством, народ віддавав цю дещицю на благо преси.
Були ще й інші видання — медичні, сільські, учительські, будівельні та багато інших. На них передплату організовували на підприємствах та в установах відповідних галузей. Без примусу передплачувались спортивні видання, а також журнали «Здоровьє» та «Огоньок», які були кольоровими. Ілюстраціями із цих журналів часто люди прикрашали робочі приміщення — здебільшого це були портрети актрис (вдягнутих) чи репродукції картин.
Ті, хто не передплатив ту чи іншу газету, могли купити їх у кіосках, яких було тоді вдосталь. Коштували газети від двох до трьох копійок. За одну копійку можна було купити тижневу газету для молодших школярів «Зірка». Передплату на цю газету організовували в школах. 52 копійки на рік — ціна двох обідів у шкільній їдальні. З самих ранніх років, як тільки навчився читати, я вирішував для себе, що легше — з’їсти шкільну котлету чи прочитати дитячу газету? Обидва завдання були досить складними для ніжних іще дитячих шлунка та голови.
Дорослі у більшості своїй читали в газетах останню сторінку, де бувало щось не про партійні пленуми, п’ятирічки чи соцзобов’язання. Особливою популярністю користувались статті про спорт: замітка про футбольний матч команди «Колгоспник» на п’ятдесят рядків робила процес споживання газети не таким болісним. Природне для дитини бажання читати все, що написано буквами, збіглося тоді з лінією партії й уряду. Неможливість купувати на свої дитячі копійки багато газет я компенсував читанням газет у вітринах.
Вітрини з газетами були невід’ємною частиною міського краєвиду. Ці вітрини представляли собою стенди на рівні метр-півтора, де за склом вивішували щодня свіжі газети. В центрі Рівного такі вітрини були у сквері на місці, де згодом влаштували площу Леніна, нині майдан Незалежності. Такі ж вітрини були біля вокзалу, в парках, біля прохідних заводів і фабрик, біля стадіонів, будинків культури і так далі. В парку Шевченка газети можна було почитати біля більярдної, яка збереглася і дотепер. Що цікаво: ніхто не бив скло у цих вітринах і не виймав звідти газет, хоча відкрити ту вітрину можна було одним рухом пальця.
Про якість друкованих матеріалів найкраще свідчить приказка тих часів, згідно з якою в «Ізвєстіях» не було правди, а в «Правді» — ізвєстій. Про київську газету «Правда України» тихцем жартували, що в ній стільки ж правди, скільки й України. Це був неофіційний народний фольклор, розповсюдженість якого підтверджувалася тим, що ці приказки знали навіть діти.
Інформаційну обмеженість преси тих часів компенсувала господарська функція газет. За відсутності пакетів у газети загортали тоді практично все: від риби і м’яса до книжок та грамофонних платівок. Повна відсутність у побуті тих років туалетного паперу робила газету необхідною у кожній оселі та навіть за її межами.
Що запам’яталося із тих газет до сьогодні? Напевно, гумор і фейлетони. Їх ще можна було так-сяк читати. Одним із місцевих майстрів гумору був у ті давні роки в Рівному журналіст Сергій Мельничук, син якого Сашко нині веде програми на телеканалі «Інтер». Були також величезні статті, в яких місцеві науковці писали про «злочини бандерівців». Найактивніший із авторів тих статей на прізвище Бухало став у нові часи чи не головним у Рівному співцем нашої незалежної України.
Загалом же народ тоді читав газет, як не дивно, більше, ніж зараз. Відсутність хоч якого вибору друкованої інформації спонукала читати хоча б щось. Розумні люди намагалися знайти між рядків суцільної газетної брехні хоч частку правди. І ця частка була. Назви населених пунктів, імена і прізвища людей, а також точні назви їхніх посад писалися тоді безпомилково. Граматичних помилок не було теж. Були, щоправда, секрети. Про те, що у Рівному розташовані, наприклад, військові частини, прочитати було неможливо. Якщо й проривався на газетні шпальти у свято Радянської Армії портрет солдата чи офіцера, здогадатися, в якій частині він служить і де ця частина розташована, було неможливо. Нічого страшного: ми, пацани-першокласники, і без газет знали, де стоять у місті танки, де піхота, де зв’язківці. Але це вже було не для преси!
