Кіно за Польщі – то був культурний вибух початку 20 століття, в тому числі і на Волині. То були часи можливостей. Відкриті кордони та поява нових видів мистецтва давали можливість розкритися талановитим особистостям.
Культурне життя Рівного вирувало, набувало нових відтінків. Особливо активно розвивалася кінематографічна галузь, вільного колориту набула популярна музика. Місцева богема отримала шанс не тільки слухати та бачити, але й приймати участь в процесі творення нової культури.
Моя цікавість та інтерес до міжвоєнної культури міста вилилися в нове дослідження та відкриття нових імен волинян та рівнян, зокрема тих, хто приймав участь у становленні нового, вільного від ідеології мистецтва.
Вірина драма та комедія
Рівнянка, Зофія Терне, співала своє знамените танго «Коли знову заквітне білий бузок», написану спеціально для неї Маріаном Гомаром, і не відала, що доля закине їй такі фортелі, з яких які потрібно буде намагатися виправити.
Насправді, вона зовсім не Зофія, а Віра, і не Терне, а Хайтер. Народилася в Рівному, 9 лютого 1909 року, в єврейській родині Якуба Хайтера та Варвари Маркевич. В Рівному ж закінчила початкову школу.
З невідомих нам причин, родина переїхала до Станіслава, де маленька Віра вступила до гімназії, пізніше переїхала з батьками до Львова. Вступила до Польського музичного товариства при Львівській консерваторії. Вчилася вокалу та гри на фортепіано, бо мріяла бути оперною співачкою.
Дебютувала весною, 1927 року, в літературному товаристві у Львові з серйозним репертуаром оперного співу та піснею «Стільки є міст» («Tyle jest miast»), написаної спеціально для неї модним поетом-пісенником Мар'яном Хемаром та на музику композитора Націо Херба Брауна. Здійснення мрії стати оперною співачкою акторка змушена була відкласти через низенький зріст, 150 см. Якось пізніше вона скаже, що Бог дав їй голос, забравши зріст.
Власне під час виступу в літературному товаристві її зауважив Северин Майде, директор варшавського театру «Qui pro Quo».
23 червня Віра склала екзамен до ZASP, Товариства польських акторів театру, кіно та радіо, та успішно була зарахована до трупи театру Майде і працювала в ньому до кінця його існування. 1931 року. Тексти пісень, які виконувалися в театрі писав в тому числі і відомий Юліан Тувім.
Продовжувала вчитися співу, отримувала уроки від відомої співачки Станіслави Корвін-Шимановської.
Перший серйозний успіх отримала у 1928 році, виступивши в ревії «Щось роби». Легендарний, як тепер кажуть, продюсер, Фредерик Яроси, вміло використав маленький зріст Віри на користь вистави. Заборонив ходити їй на шпильках та носити високу зачіску. Вона жалісно співала «Мила маленька леді», «Мала, але зухвала», «Маленька кобітко», «Якби ж я не була така маленька», «Коли закохаєшся». Кришталевий голос співачки дозволяв з ліричним, швидше, драматичним надривом виконувати будь-які сентиментальні твори. Публіка благоговіла перед Зофією.
Режисер та продюсер Фредерик Яроси завітав до Варшави зі свої російським еміграційним театром «Синій птах» та залишився у ній назавжди. З Фредериком Зофія Терне мала більш тісні стосунки, ніж творчі. За післявоєнними спогадами їх колег, в книзі «Птах з синьою відзнакою» згадувалося, що «диригенту, Фредерику Яросі, вона зразу впала в око і стала його черговою великою любов'ю. Для неї він готував репертуар, для неї купив стильне маленьке біле фортепіано, біля якого вона виконувала свої хіти».
В 1929 році – нова пісня, як тепер кажуть, хіт. Ревія «Кабінет фігур в(ійсь)оскових» з центральною піснею «Коли заквітне білий буз» стала знаковою в житті співачки. Зофія співала цей шлягер усе життя на кожному концерті, він став її візитівкою.
Після закриття театру «Qui pro Quo» була заангажована до театрів-кабаре «Банда», «Циганерія», «Голівуд», «Стара банда», вважалася основною польською співачкою, грала в скетчах і кабаретних сценках.
Двічі зіграла у кіно. У фільмі «Донька генерала Панкратова" виступила як співачка, виконавиця російських романсів під власний акомпанемент. Другий раз з'явилася на екрані у фільмі «Варшавський парад», в якому брали участь основні зірки польського кіно.
2 вересня 1939 року співачка востаннє виступила перед варшавською публікою. В жовтні, після окупації Польщі, була заарештована німцями та за місяць, за невідомих нам обставин, була звільнена, отримавши наказ-умову повернутися за одним джерелом – до Львова, за іншим - до Рівного.
Саме у Львові їй вдалося влаштуватися до Театру Мініатюр, з яким вона переїхала увесь СРСР. 1941 року, на гастролях в Казахстані, отримала призначення до Допоміжної жіночої військової служби. Потім служила в Польській Армії генерала Андерса на Сході, пізніше - у відділі культури та преси при ІІ Корпусі армії. Далі був театр Польського Солдата Фелікса Конарського «Ref-Rena». Всі перелічені заклади культури були підконтрольні Радянському Союзу, тому акторка вирішила покінчити з цим і через Іран, Близький Схід, Північну Африку виїхала до Італії.
Літом 1945 року, перебуваючи у Франції, довідалася, що її давня любов, Фредерик Яроси, створив в Брюсселі польський колектив з назвою «Варшавський Цирульник». Не роздумуючи, прибула до Яроси і разом з ним переїхала до Лондона, де прожила до кінця життя. В столиці Англії Зофія Терне швидко зорієнтувалася та влаштувалася на польське радіо в Лондоні. Виступала в театрах, осередках культури і, врешті, заснувала власний клуб «Chez Sophie». Співала польською, англійською, французькою та російською мовами.
Кілька раз приїжджала до Польщі разом з чоловіком, Станіславом Мікулою, згадувала своє гучне минуле.
Жалілася, що лондонське творче середовище, яке не сприймало її як успішну актрису.
Двічі, в 1958, 1967 роках дала концерти у Варшаві, брала участь в телерадіопередачах.
За рік до смерті, під час концерту з нагоди 50-річчя творчого життя, сказала, що «тішиться, що приймає участь в сьогоднішній імпрезі, і то не сама, а в товаристві нашої талановитої молоді. О, так, таланту їй не бракує. І, що то за генерація! А найгірше – що я до неї вже не належу». Концерт завершився іронічними словами: «Як панство здогадується, досить довго та уважно придивлялася до себе в дзеркало, перш ніж тут з'явитися. Так от, коли придивилася, то дійшла висновку, що таких дзеркал як раніше тепер не виготовляють».
17 серпня 1987 року в Лондоні, в Будинку ветеранів польської сцени, припинило битися серце відомої співачки, Зофії Терне – Віри Хайтер, яка вийшла з нашого славного міста.
Генрі Герро, або Генрік Ройзман, зірка аргентинської єврейської музики, автор та виконавець власних пісень, скрипаль, співак та актор.
Народився в Рівному 31 серпня (за іншим джерелом – 31 березня) 1919 року. В дитинстві навчився грати на кларнеті та скрипці. Закінчив музичну школу в Рівному по класу скрипки.
Маю припущення, що батьком Генріка був Мойше Ройзман, власник рівненського готелю «Сан Ремо», людина небідна та активна. Власне він вирішив, що синові потрібна хороший та надійний фах. Генрік вирушив до
Женеви здобувати медичну освіту. Це рішення батька зберегло йому життя під час німецької окупації, на відміну від усієї родини Ройзманів, які загинули у Сосонках.
Під час навчання Генрік вирішив, що актором бути краще та з 1939 по 1941 рік вивчав основи драматичного мистецтва у Києві.
В роки Другої Світової війни з репертуаром російських та єврейських пісень виступав у складі фронтових бригад.
По війні Генріх Герро попросив політичного притулку у Франції та спромігся долучитися до виступів з оркестрами Генріха Голда та Бернара Потока.
А далі ще цікавіше, актор переїжджає до Аргентини, в Буенос-Айрес, та заключає двохрічний контракт з «Міжнародним мюзик-холлом».
З 1953 року виступає разом з Розітою Лонднер у власних шоу, оперетах, мюзиклах: «Халоймес фун глік» (1953), «А нахт ін Ріо» (1956), «А міліонер ой цурес» (1958), «Берке міліонер» (1960) та інші.
Герро гастролював в Англії, Франції, Бельгії, Південній Африці, Щвеції, Щвейцарії, Німеччині, Ізраілі, США, Мексиці.
За життя записав загалом двадцять п’ять платівок та касет.
На телебаченні Швеції, Англії та Бразилії йому та його творчості були присвячені спеціальні програми. А 1972 року Генріх Герро був нагроджений медаллю міністерства оборони Ізраїлю.
Не стало актора та співака 17 жовтня 1980 року в столиці Аргентини, Буенос-Айресі.
Моше Вакс або Михайло Вашинський, на прізвисько Принц, польський режисер, продюсер та сценарист, зірка світового міжвоєнного кіно. Без сумніву найбільш плідна та творча особистість польського кіно 1930-их, режисер сорока фільмів.
Народився 29 вересня 1904 року в містечку Ковель, тоді Волинської губернії. Син коваля Петра Вакса та торговки птицею Цецилії Вакс. Вже в хедері, єврейській школі, помітили артистичну натуру хлопчика. Моше був дитиною недисциплінованою, сумбурною. В 1918 році був виключений з Ковельської єшиви, вищої теологічної школи єврейської історії, за вільнодумське питання про існування… чортів, за що отримав ляпаса від учителя. Роком пізніше хлопчина покинув Ковель.
В 1919 році переїжджає до Києва та стає учнем школи акторської майстерності славнозвісної польської акторки Софії Висоцької.
А в 1922 році їде до Варшави, змінює прізвище на звучне польське - Ващинський і згодом грає свою першу роль у фільмі «Заздрість». Якийсь час був хлопчиком на побігеньках та особистим асистентом режисера Бєганьського, завдяки якому познайомився з Олександром Герцом, власником найбільшої кінематографічної студії у Польщі.
В 1929 році дебютував як режисер. Але щось в його роботі пішло не так, критики не сприймали спроби режисера, писали: «Чому служить кінематограф, якщо знаходиться в руках такого недолугого невдахи? Ващинський принижує польський кінематограф».
Однак Міхал вмів знімати кіно швидко та заощадливо, а це одні з головних вимог в кінематографі. Ващинський зумів працювати з кількома кіностудіями одночасно: Сфінкс, Лео-Фільм, Блок-Муза-Фільм, Рекс-Фільм та Фенікс. І вже в 1931 році режисер переїхав з бідного варшавського єврейського кварталу Муранова, де проживав по вулиці Милій, до будинку в престижному районі Саска Кемпа. Почав подорожувати, користуватися речами та послугами класу-люкс.
Загалом, в 1930-их роках зрежисерував 37 фільмів із 147-ми загальної кількості польських фільмів, знятих на той час! Щороку виробляв по декілька фільмів на рік, найвідоміші з яких: «Прокуратор Алісія Хорн» (1933), «Чорна перлина» (1934), «Антек-поліцмейстер» (1935), «Знахар» (1937). В 1937 році зняв відомий фільм на релігійну тематику «Диббук» мовою ідиш. В тому ж 1937 році побував на батьківщині, в Ковелі, про що писалося в тодішніх місцевих газетах. То був фурор для маленького волинського містечка!
1 вересня 1939 року Ващинський знаходився у Львові зі своєю творчою групою та знімав свій славетний, трохи наївний, фільм «Волоцюги», в якому звучала усім відома пісня «Тільки у Львові», до речі мій улюблений його фільм. Трохи згодом чекісти заарештували режисера та вислали його до Сибіру, де він зумів приєднатися до славнозвісної Польської Армії генерала Андерса. Завдяки їй він зміг виїхати до Ірану, Іраку і опинився в Палестині в 1943 році.
В купі з режисером Конрадом Томом зняв документальний фільм про єврейського солдата, який щотижня слав листи до мами в Ковель. Це єдиний фільм, в якому Вакс згадував своє родинне гніздо.
В 1946 році була створена остання його робота в якості режисера, фільм, знятий в Італії – «Велика дорога».
Того ж року він вирішив зайнятися власним життям та одружився на багато старшій від себе, але багатій вдові, графині, Марії Долорес Тарантіні. Графиня довго не прожила, заливши чоловікові свої палаци та відмінну колекцію антикваріату.
Творчим та кар'єрним злетом Міхала Ващинського можна вважати період початку ери великого голлівудського та італійського кіно. «Тихий американець» (1958), «Ель Сид» (1961), «Занепад Римської імперії» (1964) – фільми, створені за участі Ващинського в якості продюсера. В його кінороботах знімалися Клаудіа Кардінале та Софі Лорен, власне останню він віднайшов серед статистів на знімальному майданчику.
Він називав себе Принцом і так називали його оточуючі за відмінні аристократичні манери та рідство з італійською аристократією.
Міхал Ващинський був гомосексуалістом, чого ніколи не стидався і не приховував. З'являвся на публіці зі своїми колегами-партнерами. Хворів на діабет і помер від сердечного нападу 20 лютого 1965 року. Похований у Римі.
Стаття написана в продовження до теми про акторів, режисерів та співаків міжвоєнного або, як кажуть, польського періоду, які народилися на Волині та, зокрема, в Рівному. Раніше ми згадували чудових акторів Тамару Вишневську, Олега Поспеловського та Ядвігу Галлову.
Олена Гумінська,
старший науковий співробітник
Державного архіву Рівненської області, 04.07.2018
