У релігію люди приходять по-різному. Одні з дитинства ходять до церкви, все життя дотримуючись релігійних канонів, інші, на схилі літ розбиті горем чи хворобою, знаходять духовну розраду, звертаючись до Слова Божого. Проте є люди, які, замолоду відрікаючись від гріховного світу, йдуть у монастир. Зазвичай їх життя приховане за сімома печатями, осягнути істину якого дано лише обраним. Наш кореспондент, оселившись на певний час у Липківському чоловічому монастирі, спробував зазирнути за лаштунки цієї таємничості.
Тернистий шлях до храму Почалося все з того, що рейс маршрутки, якою я мав їхати в одне з гощанських сіл, відмінили з незрозумілих причин. Коли через дві з половиною години вдруге прийшов на платформу, то людей назбиралося стільки, що невеличкий мікроавтобус навряд чи вмістив би всіх. Поки водії розбиралися з пасажирами, минуло ще з півгодини. Нарешті виїхали, добре, хоч так. У мікроавтобусі було настільки тісно, що, здавалося, опинився наче в пеклі. Поруч хилитався п’яний чоловік і періодично розпихував ліктями людей, які стояли поруч. В якусь мить я не витримав того нахабства й зробив йому зауваження. Бурхлива реакція нетверезого чоловіка виявилася поза межами моєї уяви. Щоб розрядити напругу в салоні, водій увімкнув музику, під яку ми незабаром в’їхали в Липки. Незабаром із-за пагорба почали виднітися стіни монастиря та золоті бані церкви. І хоча погода була похмурою, здавалося, що ця культова споруда випромінює сонячне тепло, яке пронизує душу. Старенька жінка, помітивши моє зачарування, почала розповідати про храм, який славиться навкруги своєю цілющою водою, здатною виліковувати різні хвороби, та порадила й мені при нагоді попити з чудодійного джерела. Щоправда, перед цим кожен, хто відвідає цей монастир, мусить подолати низку перешкод, і насамперед духовних. Тоді я зрозумів, що всі труднощі, пов’язані з поїздкою, не випадковість. Однак на цьому випробування не закінчилися. За кілька хвилин маршрутка натужно зупинилася і водій, зазирнувши під капот, сказав пасажирам, що далі не поїде. Тому довелося покинути задушливий салон і йти навпрошки майже кілометр польовою стежкою, яка в цю пору року пливе суцільною багнюкою. Люди, які проїхали повз мене на бричці, мабуть, угледівши незнайомця, ще довго здивовано дивилися вслід, а я бачив попереду лише стіни монастиря, що так манили до себе.
Віра здатна творити чудеса... Раніше, коли мені розповідали про монастирі, уява малювала величезну територію з великою кількістю капличок, церков і підсобних приміщень, огороджених високим муром. У Липках я не побачив ні високих стін, ні багато каплиць, лише велику гарну церкву, поруч із якою зведено двоповерховий будиночок і кілька дерев’яних будівель. Неподалік на пилорамі працювали двоє чоловіків, побачивши мене, вони привітно посміхнулися та, поцікавившись метою мого приїзду, сказали, що настоятель монастиря поїхав десь у справах, і порадили звернутися до отця Михаїла, який працював біля будинку. Монах відклав усі справи і запропонував невеличку екскурсію. Сучасна історія Липківського монастиря нараховує лише одинадцять років, хоча витоки його значно давніші. Ще на початку минулого століття тут був чернечий скит, заснований архімандритом Іаковом із Почаївської Лаври. Коли в тринадцятирічному віці Іаков захворів на тиф і його не міг вилікувати жоден із лікарів, до яких зверталися за допомогою його батьки, безнадійно хворий хлопчик увесь час молився Богу і просив сили гідно прожити останні дні. Одного разу уві сні йому явилася Богородиця і сказала, що він видужає, тільки потрібно набрати води з джерела, яке б’є з-під землі на полі його батька, та відслужити в церкві молебень за його здравіє. І сталося диво, хлопчик одужав. Через три роки на місці джерела юнак викопав криницю, яку односельчани охрестили Гоцловою, а сам пішов послушником у Почаївську лавру. На початку двадцятих років майбутній архімандрит повернувся в рідне село, збудував на чудодійному місці церкву та заснував скит. Наприкінці 40-х років за наказом радянської влади церкву було зруйновано, а цілюще джерело підірване динамітом та закидане гноєм. Але люди потайки вночі приходили розчищати криницю. Минули часи, змінився соціальний устрій, і на початку 90-х років на цьому місці було засновано Липківський монастир, розпочалося будівництво. Нині тут двадцять п’ять монахів, які, крім духовного життя, займаються будівельними справами. Як пояснив отець Михаїл, їхнє покликання — збудувати та облаштувати монастир для наступних поколінь монахів. Будівництво проводять власними силами за пожертви прихожан із Липок і навколишніх сіл. У таких умовах монахам доводиться дуже складно, але вони мають віру, що здатна творити чудеса. Піти в монастир може далеко не кожен бажаючий. Для цього спочатку необхідно отримати три благословення: від Бога, батьків і архімандрита. Лише після того людина має право стати послушником у монастирі. Послушник не дає ніяких обітниць перед Богом і Церквою, а тому в будь-який час може повернутися до мирського життя. Коли ж він, пройшовши випробування, виявляється гідним релігійних канонів, отримує підрясник, а ще через деякий час його постригають у сан інока, після чого він дає обітницю служити Богові. А вже ті, кого постригли в монахи, до кінця віку мають жити в монастирі та присвятити себе служінню Богу. Хоча, за словами отця Михаїла, серед мешканців монастиря були й такі, що після постригу поверталися в мирське життя, заводили сім’ю, проте щастя в тому вони вже не мали.
Що підводить під монастир? Після екскурсії територією монастиря мене провели до келії — невеличкої кімнати з трьома ліжками і безліччю ікон. На столі, поряд із Біблією, лежала інша релігійна література. Тут я мав на певний час оселитися. Крім мене, в келії жив сімнадцятирічний Максим, який прийшов у монастир на тиждень раніше. Правда, причину такого дивного в його віці рішення, він пояснити не зміг. Каже, що відчув у собі Боже покликання. Пізніше спілкуючись із монахами, переважно молодого віку чоловіками, на тему, що привело їх до монастиря, змусило відректися від звичного життя, сім’ї та присвятити себе служінню Богові, прямої відповіді не отримав. За їхніми словами, існує три основні причини, що спонукають людину йти в монастир. По-перше, за покликом Господа, коли відчуваєш духовну потребу в постійному спілкуванні зі Всевишнім. По-друге, за порадою людей. І, зрештою, для спокути гріхів. Роздумуючи над їхніми словами, зрозумів, що ніхто з них відверто не говорив про справжню причину, яка стала поштовхом для прийняття такого важливого рішення. Мої думки обірвала мелодія дзвоника, що наближалася здаля. Таким чином у монастирі сповіщають про закінчення роботи і початок вечері. Взагалі дзвоник сповіщає про все, що протягом дня відбувається в монастирі: від ранкового підйому до вечірньої молитви. Відстоявши разом із монахами вечірню молитву в невеличкому пристосованому приміщенні, я повернувся до келії, де на мене чекала майже безсонна ніч роздумів.
Наче вдруге народився Наступний день розпочався підйомом о шостій ранку. Потім вся братія монастиря відбула ранкову молитву, після якої до мене підійшов отець Олексій і запропонував піти до цілющого джерела, щоб день був вдалим. Ми спустилися засипаними піском сходами до каплички. Відчинивши двері та переступивши поріг, опинилися у напівтемному приміщенні, посеред якого знаходився дерев’яний колодязь із цілющою водою. Монах розповів, що коли освячували цю церкву, то над колодязем усі побачили два вогняні стовпи. Це свідчило про позитивну енергетику святого місця. А також пригадав, як один із паралізованих генералів помив у джерелі ноги, після чого почав ходити. Звичайно, подібні історії в моїй уяві більше скидалися на містику, ніж на реальність, але під впливом вражень було дуже важко втриматися від спокуси скупатися в чудодійній воді, незважаючи на те, що її температура навіть влітку не піднімається вище восьми градусів тепла. Поруч із капличкою знаходиться спеціально обладнане для купання приміщення. З невеликого жолоба у басейн стікає вода, і її дзюрчання було настільки заспокійливим, що я забув про відчуття холоду. Отець Олексій розповів, як люди, спокушені нечестивим, взагалі не могли наблизитися до джерела, бо воно не тільки лікує тіло, а й очищує душу. І справді, коли я вийшов із води, було відчуття, ніби народився вдруге.
Постскриптум Звичайно, можливо, комусь життя в монастирі видається на перший погляд безтурботним. Мовляв, за що там можна переживати? Тебе і погодують, і одягнуть. Єдине, що вимагається, — справно виконувати свою роботу та молитися Господу. Але все не так просто, бо потрібно мати велику силу волі та щире релігійне покликання, щоб у молодому віці відректися від принад мирського життя.
