Будинок дитини «Малятко» у Рівному відкрився у 1945-му. Він зібрав під своїм дахом близько трьох десятків сиріт війни, які не мали ні родини, ні домівки. Тоді заклад мав у своєму розпорядженні коня з возом, дійну корову, а в штаті працівників були годувальниці. За вигодовування сиріт своїм молоком цим жінкам давали хлібні картки. Режим тоді був жорсткий, накази про звільнення сипалися через 2-3 дні, підставами найчастіше були крадіжки, побиття дітей, суперечки з лікарем.
На зміну безмежно відданим ідеї прийшли інваліди з тяжкими генетичними ураженнями У 30-х роках дитбудинківські діти, нащадки репресованих, вважалися елітою суспільства. У досить ніжному віці їх за державний кошт віддавали вчитися у суворівські та нахімовські училища. На успадкований від батьків інтелект накладалося ідеологічне виховання, а в результаті з таких дітей виростали безмежно віддані ідеї люди, до речі, затребувані тодішнім суспільством. Але часи змінювалися, і контингент дитбудинків також. Після війни збільшився потік дітей від матерів-одиночок, які через матеріальну скруту не могли самі дати лад дитині, не рідкістю були й діти з повних, але бідних сімей. Потім тут почали з’являтися діти алкоголіків, а також молоденьких студенток. Після Чорнобильської трагедії у «Малятку» помітно побільшало вихованців з дуже тяжкими генетичними та хромосомними захворюваннями і, як не сумно, таких дітей не поменшало й тепер.
Від чого вони вмирають? За 20-річне перебування на посаді головного лікаря «Малятка» Віра Кобилянська поховала 60 дітей — ця частина кладовища особлива, з пронумерованими маленькими могилками. Як державний опікун п.Віра мала бути присутньою на розтині та при похованні кожної померлої дитини, а також і при ексгумації, коли батьки з віддаленого села, дізнавшись про смерть свого нещасного чада із тижневим запізненням, виявляли бажання перепоховати його у рідному селі. — Перша дитина із 60-ти померла, коли я тут ще й місяця не працювала, — розповіла колишній головний лікар, а нині начмед «Малятка» Віра Кобилянська, — немовля перебувало у лікарні, бо мало тяжкі вади і було недоношене. Я важко пережила цю подію і не здогадуючись, скільки ще разів плакатиму до ранку над помираючими дітьми... З роками плакати перестала. На щастя, за останні два роки у нас не померла жодна дитина, але були часи, коли за один рік ми поховали 11 дітей. Я довго не могла збагнути, у чому справа, приходили усілякі комісії, але й вони нічого не виявили: діти мали різні захворювання, від яких можна було померти. Разом з дитячим патологоанатомом ми дослідили зразки тканин з тіл померлих і запідозрили, що діти могли недоїдати. Після цього я вирішила, що повинні мати молочну кухню тут, у «Малятку», і домоглася свого. Такої високої смертності у нас більше не було.
Куди піти дитині без ноги? Найважче дивитися, не кажучи, як щодня працювати, на дітей групи №1. З-поміж знедолених тяжко хворих малюків, які ніколи не усвідомлять ні своїх страждань, ні власної неповноцінності, вирізняється дівчинка без ноги — такою народилася. Розумна, кмітлива, одягнена у гарний костюмчик, акуратно підстрижена, тільки спокійно дивитися на нижню частину її тіла неможливо. — Дитині потрібен розвиток, у неї хороший слух, нехай би родичі їй скрипку купили, — кажуть працівники будинку дитини. — Проблема не лише у відсутності ноги, у дівчинки немає ще й деяких внутрішніх органів. Аби не зазнавати щодалі більших страждань, їй потрібна ризикована для життя операція. Ми думаємо, що ризик виправданий, але на операцію необхідна згода родичів. Тільки вони мовчать, не відповідають ні схвально, ні заперечно. Іноді, на свята, забирають дівчинку додому, нам видалося, що сім’я не з малозабезпечених, якщо має автомобіль і тримає породистого пса. Але не можемо сказати, що дитина радіє відвідинам, — вона щоразу їх тяжко переживає. Ми не уявляємо, яке майбутнє чекає на неї, можливо, найкраще їй жилося б при монастирі, адже колись монахи брали на виховання дітей, і зараз ця традиція відроджується.
На половину вихованців дитячих будинків чекає… тюрма Багаторічні спостереження за життєвими перипетіями колишніх вихованців дитбудинків показали, що майже половина їх не знаходить собі застосування і неминуче потрапляє за грати. — Ці діти — золоті для держави, яка, виходить, продовжує витрачати на них кошти у місцях іншого призначення, — констатує Віра Кобилянська. — Вихованці дитбудинків зазвичай не можуть створити хорошу сім’ю, а їхні, часто випадкові, діти потрапляють до нас. Тим часом на Заході дитбудинків немає, там завбачливо проаналізували усі грані цього делікатного питання і дійшли висновку, що і державі, й дітям краще. Щоб вони росли хай у нерідних, але у сім’ях. Сиріт та покинутих дітей беруть на облік і прилаштовують у дитячі будинки сімейного типу чи фостерні, тобто професійні, сім’ї, які при відповідній стимуляції держави беруть дітей на виховання на деякий час. На жаль, у нашій країні ера дитбудинків дуже затягнулася у часі, й сьогоднішній стан справ не вказує на те, що найближчим часом їх розформують. У нашій країні й своїх дітей мати матеріально тяжко. Скільки батьків, у тому числі і я, змушені їздити на заробітки до Італії чи в інші країни, аби дати своїм дітям освіту і все необхідне? А тому черги на всиновлення ніколи не було і не буде. Дитячий будинок може обігріти, нагодувати, одягнути, словом, виконати функції опікуна, але жоден з них неспроможний дати дитині майбутнього. З часом наші діти переходять через дорогу і потрапляють під опіку дошкільного дитячого будинку або у спеціалізовані заклади для дітей з особливими вадами. Та пропрацювавши тут стільки років, я й досі ставлю собі запитання: що далі?..
