За один день — дві контузії. Депутат міської ради Рівного Олександр Курсик, який з перших днів вторгнення пішов на фронт добровольцем, нині перебуває на лікуванні у харківському шпиталі. А все тому, що декілька днів тому він разом з побратимом Василем із Закарпаття ледве не загинув. Попереду на обох чекає тривале відновлення, а на «брата по зброї» — ще й протезування.
Олександр Курсик, старший лейтенант, командир взводу в 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого:
— Це трапилося минулої суботи, 20 травня. Ми стояли на спостережному пункті на «нулі», перед селом під Куп’янськом на Харківщині — там ворог всього за 1–2 кілометри від нас. Вони цілий день як могли знищували нашу «еспешку», буквально розносили нас, і врешті таки потрапили близько. Першу контузію я отримав близько 11-ї ранку, а вже другу — о шостій годині вечора. Після неї просто втратив свідомість. На спостережному пункті нас було двоє. Мене якось Бог вберіг, наче на руках виніс: дивом жодним уламком не зачепило. А от моєму побратиму відірвало ногу… Загалом має багато уламків у тілі. Та на щастя, його все ж вдалося врятувати. Нас евакуювали. Ногу побратиму ампутували, але він живий. Тепер теж у Харкові лікується.
Умови в нашому шпиталі супер, дуже гарні позитивні лікарі, загалом все, як має бути: немає на що поскаржитися. Наразі лікуюся, «капають» мені багато, дають серйозні ліки, здаю аналізи — КТ головного мозку, неврологія. А все через те, що отримав одразу дві контузії за день. Якби ще одна, то півбіди. І в мене вони вже не перші, бо загалом за весь час, що перебуваю на війні, це уже четверта. Рік тому вже був контужений, лікувався, а тепер повторно — воно все накладається одне на інше.
Побратими приїхали провідати, друзі з Харкова. В нас закритий режим, сюди так просто не пускають і не випускають. Але все ж хлопці просилися. Також зовсім неочікувано приїхала Юлія Володимирівна Тимошенко — сюрприз мені зробила, було дуже приємно. Рідним я сказав, щоб ніхто не їхав. Не треба того бачити, тут страшні речі — дивишся на тих хлопців… Я заборонив дружині сюди їхати. Може, потім дадуть реабілітацію на кілька днів, то якщо буду проходити її на Рівненщині, то сам приїду. Звісно, скучив за сім’єю, за дружиною і дітьми. Хочеться нашої Перемоги, не треба тих нагород, а просто — щоб всі воїни повернулися живими, побачили і обійняли своїх рідних. Бо нам є за що боротися…
Олена РАКС.
