Гра на почуттях,

1582 0

Ми у соцмережах:

Гра на почуттях,

Не одна молода людина в пошуках роботи звертає увагу на привабливі щедрими обіцянками оголошення: «Фірмі потрібні молоді, енергійні люди. Зарплата від 200 грн. на тиждень» або «Робота у сфері реклами й торгівлі. Зарплата від 20 до 40 грн. на день.» Наш кореспондент спробував влаштуватися в одну з таких фірм у Рівному. І ось що з того вийшло.

Крок перший: в ейфорії від обіцяних заробітків Жінка не зовсім привітним офіційним тоном поцікавилася моїм віком, попереднім місцем роботи та умовами, за яких я хотів би працювати. Чомусь перше, що прийшло в голову — часткова зайнятість. Моя співрозмовниця у відповідь поспіхом пояснила, що вакантні посади передбачають зайнятість на повний робочий день, і кинула слухавку. Ось тобі й домовився… Однак ще раз набрав той же номер і, почувши вже знайомий голос, пояснив, що маю серйозні наміри, тому, якщо мене влаштують їхні умови, обов’язково погоджуся на повний робочий день. «Ми працюємо у сфері торгівлі з промисловою групою товарів,»— повідомила моя співрозмовниця і запросила на співбесіду в другій половині дня. Мимоволі пригадалася розповідь знайомого, який таким чином намагався влаштуватися на роботу — йому запропонували представляти інтереси однієї міжнародної фармацевтичної компанії та на вулицях Рівного пропонувати перехожим якийсь суперефективний засіб від облисіння. Але ж тут зовсім інша пропозиція і поняття «дистрибуторства» жодного разу не прозвучало в нашій розмові. Тому я погодився на запрошення.

Крок другий: як сподобатись роботодавцю? В холі чекали на зустріч із роботодавцем ще четверо молодих людей. Вони привіталися зі мною, проте в їхніх голосах не відчувалося щирості. Скоріше дивились на мене як на потенційного конкурента. За якусь мить рипнули великі броньовані двері офісу й жінка середніх літ запропонувала нам пройти всередину. Невелике приміщення з кількома дверима, на яких красувалися наклейки з дивакуватими для офіційної фірми надписами: «Без грошей не заходити», «Заходячи, подумай, чи потрібен ти тут» — такою була приймальня, де проходять попереднє тестування бажаючі влаштуватися на роботу. Нам роздали анкети. Склалося враження, що мене тестують не представники торговельної компанії, а скоріше працівники правоохоронних органів — їх цікавило майже все, навіть адреси рідних, які можуть підтвердити написану на папері інформацію. Коли анкети були заповнені, жінка зібрала їх і зажадала, щоб ми показали свої паспорти для перевірки даних, після чого разом з анкетами кудись пішла. Довго чекати не довелося. Через якусь мить повернулася і з п’яти анкет тримала в руках дві — мою й хлопця, який сидів поруч. Керівник відібрав для офіційної розмови лише двох. Тому нас до нього й запросили. Керівником виявилась жінка з азіатською зовнішністю. Вона нам пояснила, що ми пройшли до другого туру тестування, потрібно буде відповісти на кілька запитань, за якими вона визначить, чи підходять такі кандидати для їхньої компанії. Щоб їй сподобатися, довелося вигадати історію про те, як колись допомагав знайомому розпочинати власну справу. Мій сусід теж не розгубився і почав свій, повний амбіцій, спогад, як він розвивав малий бізнес. Напевно, розповіді вийшли переконливими, бо нас запросили прийти наступного дня, щоб ознайомитися зі специфікою роботи. За словами директора, вона полягала в укладенні договорів із підприємствами міста. Паралельно ми мали підготуватися до завершального тестування і навчання, що триватиме три дні, бо робота складна й виснажлива. Тому, щоб полегшити процес «адаптації», компанія всі витрати, пов’язані з обідом, бере на себе — фірма міжнародна все ж таки!

Крок третій: на роботу влаштувався, та чи потрібна вона така? Наступного ранку завчасно я прийшов на роботу. Але мене до офісу не пустили, попросили зачекати в коридорі, де, крім мене, тупцювали ще четверо моїх майбутніх колег. Крізь стіну долинали незрозумілі вигуки, оплески, тупотіння. Від цього ставало трохи моторошно. За якусь мить двері офісу відчинив чоловік із червоним обличчям і тремтячим голосом. Здалося, що він тільки-но фінішував після п’ятикілометрового кросу з перешкодами. Посміхаючись, «спортсмен» пояснив, що він оце проходив психологічний тренаж. Цей чоловік, як згодом з’ясувалося, був куратором цього бізнесу, представив мене інструктору — миловидній дівчині, з якою я мав провести перший день свого стажування. Мені дали великий чорний пакет, ущерть заповнений чимось, і ми вирушили в місто. Дорогою дівчина пояснила, що робота полягає в тому, щоб якомога більше реалізувати людям поліграфічної продукції — не дуже великий набір книг із доволі різноплановою тематикою. — Невже справді на цьому можна заробляти такі гроші, які обіцяє фірма? — поцікавився я й одразу розчарувався. Виявляється, приблизно з півроку мені доведеться працювати на відсоток від збутого товару, і лише згодом, якщо керівництво компанії прийме рішення, мене зможуть перевести в ранг інструктора зі ставкою. Щоправда, вона дуже умовна. Основний акцент буде робитися на відсотки. Наше знайомство продовжилося за філіжанкою кави в одній з кав’ярень міста. Саме там я дізнався про деякі тонкощі дистрибуторської діяльності, якими я маю володіти, щоб пройти фінальне тестування і в подальшому успішно працювати. Найголовніше, як сказала інструктор, позбутися своїх комплексів. — Ми іноді продаємо людям те, що їм, можливо, зовсім не потрібно, — пояснювала співрозмовниця. — Все залежить від індивідуального підходу до кожного клієнта. І вона пригадала ситуацію, коли на початку становлення цього бізнесу в наше місто приїздив куратор з іншого регіону. Для того, щоб переконати дистрибуторів-початківців у перспективності роботи, він назбирав голубиного посліду, розфасував його в поліетиленові пакетики й подався продавати. Головне, успіх залежить від того, як людям запропонувати товар. Він розповідав перехожим казку про новий вид добрив для кімнатних рослин. І люди купували, навіть незважаючи на доволі високу ціну. Загалом люди за своєю натурою дуже довірливі, тому для цього потрібно вміти влізти їм в душу. Дівчина мала рацію, в цьому я пересвідчився протягом робочого дня.

Крок четвертий: розчарування... Можливо, такий бізнес і є для когось виходом із лабіринту безробіття, що здебільшого має тенденцію до зростання. Хоча далеко не кожен зможе витримати подібні фізичні та, власне, моральні навантаження — так би мовити, постійну гру на почуттях потенційних покупців, після якої розумієш життєву істину, що за чужий рахунок особливо не збагатишся. Якщо ж це вдається, навряд чи такі гроші принесуть задоволення.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також