Так упродовж 80 років формувалися збірки унікальних документів, які сьогодні складають архівні фонди Рівненщини. Не лише рівнянам, а й жителям сусідніх областей добре відомі адреси Державного архіву Рівненської області — один корпус установи знаходиться на вул. С. Бандери, інший — на вул.Кавказькій. До архіву нині справжнє паломництво. Окрім довідок, людей цікавить й історія власного роду, й історія міста і краю. Водночас цікавою є й історія створення самого архіву як установи.
Про те, як усе починалося, розповідає начальниця відділу інформації та використання документів ДАРО Людмила Леонова:
— Розпочиналося все в 1939-1940 роках. На той час архіви як такі існували лише у Львові та Чернівцях. Колишні воєводські й повітові центри Польщі, яким було й Рівне, державних архівів не мали. Документи зберігалися у відомчих, церковних і приватних архівах. Після приєднання до УРСР у західних областях створювали архівні відділи УНКВС та обласні, міські й районні історичні архіви. Усі вони були в підпорядкуванні НКВС УРСР, у складі якого діяв архівний відділ НКВС УРСР (з червня 1941 року — архівне управління НКВС УРСР). Наслідком включення архівів у систему органів НКВС була сувора централізація і секретність.
Згідно з рішенням облвиконкому від 3 червня 1940 року «Про охорону архівів в м. Рівне та в районах Рівненської області», всі архівні матеріали установ і організацій, а також архіви приватних осіб, які залишились після польської влади, підлягали обов’язковій здачі в обласний архів. Відтак засекреченими були не тільки документи, які становили державну або військову таємницю, але й відомості про роботу самих архівів.
Обласний історичний архів було створено 1 березня 1940 року, але фактично розпочав він свою діяльність з 5 квітня.
Архівістів на той час було мало, а от роботи багато — потрібно було опрацювати величезну кількість документів, що залишилися від польської влади.
— Зокрема, в квітні 1940-го архівістам довелося чимало попрацювати, щоб сконцентрувати в архіві матеріали адміністративних і військових установ західних територій Польщі, які під час евакуації, в період військових дій вересня 1939-го були просто залишені на привокзальній площі Рівного, — розповіла п.Леонова. — Взимку документи засипало снігом, і виявили їх випадково навесні, коли розтанув сніг. Можна тільки уявити, в якому стані були ті документи!
Проблемно було й з приміщеннями. Людмила Леонова розповіла, що спочатку запропонували триповерхову будівлю хмелесушарки на окраїні Рівного, але дістатися до тієї будівлі було складно через відсутність шосейної дороги:
— Тоді запропонували розмістити там лише загальні фонди, а секретні документи — в будинку №22-А на вулиці Леніна (зараз 16 Липня). Той будинок (він був приблизно на місці теперішнього діагностичного центру) не зберігся до наших днів. Власне там, у восьми кімнатах двох поверхів, і розмістився новостворений архів.
Але знову виникли проблеми, бо комісія житлового відділу не дозволила обладнувати кімнати під архівосховища. У таких умовах неможливо було розмістити документи. Тому майже сім вантажівок документів зберігалося в підвальному приміщенні й гаражі, що знаходився неподалік від архіву, просто складені штабелями. Ще чимало розмістили в інших приміщеннях по місту.
Лише в березні 1941-го архів отримав повноцінне приміщення на вулиці Сталіна, 39 (тепер Соборна). Раніше тут розміщувалось царське повітове казначейство, а пізніше — польське фінансове управління. У цьому приміщенні архівісти Рівного працювали до 1972 року. На жаль, до наших днів будівля не збереглася.
Людмила Леонова навела деякі цифри, що свідчать про масштаб роботи із систематизації документів польських архівів, які довелося опрацьовувати в 1940 році. Матеріали Рівненської в’язниці — 20 тонн; Рівненського окружного суду — 80 тонн; поліції Рівненського повіту — 12 тонн; 50 книг з реєстрації населення; картотеки, картки з реєстрації сіл Рівненського повіту. Цілий вагон з архівними матеріалами колишнього польського уряду було виявлено на залізничній станції Рівного. Усього накопичилося 112 тонн документів, які зберігалися в 27 різних місцях Рівного, в основному в сирих підвалах.
Усе це призводило до неймовірних втрат архівного фонду. Хоча архівісти, наскільки це було можливо, обстежували місця, де могли знаходитися матеріали колишніх польських установ, складали акти, опечатували шафи, столи, інші сховища, а інколи і цілі приміщення, організовували перевезення виявлених документів, це не дало позитивного результату. Документи знищували, часто без погодження з архівним відділом УНКВС їх здавали в утиль. Наприклад, документи Рівненського магістрату частково знищили місцеві пожежники. Деякі радянські «контори» через брак канцелярського паперу використовували архівні документи для своїх потреб.
У ті непрості часи архівісти мимоволі ставали «помічниками» «енкаведистів», виявляючи і опрацьовуючи документи так званого оперативного значення. Архівісти складали списки-довідники на осіб, які могли виявитися шпигунами, ворогами нової влади. До цієї категорії віднесли усіх працівників колишньої польської адміністрації, військових та правоохоронних органів, а також представників військових адміністрацій усіх українських націоналістичних урядів 1917-1921 років. Брали на облік і членів українських націоналістичних партій, організацій. Більшість працівників архіву була задіяна саме на цій ділянці. Лише на початку 1960-х років архіви було виведено з-під керівної опіки КДБ, і вони вже підпорядковувалися відповідним відділам облвиконкомів.
Війна перервала становлення архіву. Евакуювати документи не вдалося. Відтак понад мільйон документів і 19 тонн нерозібраних матеріалів знищено під час окупації. Наприклад, окупанти викинули з Дубенського замку документальний фонд князів Любомирських, який було частково спалено, а частково він загинув від дощів.
Людмила Леонова наводить свідчення П.В. Малицького, який працював в архіві під час окупації. За його розповідями, німці не вивозили матеріали з архіву, а навпаки, звозили в його приміщення документи з відомчих архівів не лише області, а й інших окупованих територій СРСР. Однак ті документи ніхто не розбирав, вони так і лежали купою в гаражі й підвалі архіву, доки стали непридатними для використання.
Відновив роботу Держархів Рівненської області після звільнення Рівного, 5 лютого 1944 року.
Нині у сховищах архіву — понад мільйон документів в 4100 фондах. Це не лише паперові носії, є матеріали на пергаменті, кіно- і фотодокументи, які хронологічно охоплюють період від ХVІ століття і до наших днів. Є унікальні документи, зазначає Людмила Леонова. Наприклад, у фонді Дубенського повітового суду зберігається справа «Про земельний спір між графом Іллінським і Дерманським монастирем», в якій є 67 оригіналів документів з перекладами із земельних питань за період з другої половини XVI століття — з 1544 по 1784 рік, у тому числі — чотири грамоти на пергаменті. Це найдавніші документи, які зберігаються в ДАРО.
Водночас Державний архів Рівненської області — сучасна установа, яка прагне крокувати в ногу з часом, каже Людмила Леонова. Реалізуючи проєкт «Модерний архів», рівненські архівісти розпочали оцифровування документів. Всього передбачено оцифрувати півтисячі одиниць зберігання за 1781-1939 роки. Насамперед оцифрованими будуть найбільш запитувані документи, в яких міститься генеалогічна інформація — ревізькі казки, метричні книги, сповідні відомості. Вдосконалюється робота читальних залів задля створення більш комфортних умов для праці дослідників. Популярними і затребуваними стали майстер-класи з пошуку архівної інформації, які проводять рівненські архівісти. В архіві регулярно проводяться й різноманітні тематичні виставки, на яких можна побачити унікальні документи.
Світлана КАЛЬКО, РетроРівне.
