Буду відвертим і нескромним — я прочитав чимало книг. Мабуть, із цих книг, мов із цеглин, можна було б скласти невеличку єгипетську піраміду. У фундаменті цієї казкової споруди розмістились би чарівні дитячі книжки, здебільшого про пригоди: Закомарика, Барвінка з Ромашкою, Сонячних Зайчиків, Незнайка з друзями, американської дівчинки Еллі та її вірних супутників — Залізного Лісоруба, Лякливого Лева та доброго Опудала. Вище розмістились незабутні тореадори з Васюківки, аргонавти Всесвіту, капітан Врунгель, капітан Небреха, діти капітана Гранта. Інші діти — лейтенанта Шмідта знайшли собі місце поверхом вище — поряд із капітаном Немо, капітаном Зірвиголовою, капітаном Гаттерасом, П'ятнадцятирічним капітаном, Двома Капітанами та капітаном Бладом разом із своїми карибськими козаками.
Буду відвертим і нескромним — я прочитав чимало книг. Мабуть, із цих книг, мов із цеглин, можна було б скласти невеличку єгипетську піраміду. У фундаменті цієї казкової споруди розмістились би чарівні дитячі книжки, здебільшого про пригоди: Закомарика, Барвінка з Ромашкою, Сонячних Зайчиків, Незнайка з друзями, американської дівчинки Еллі та її вірних супутників — Залізного Лісоруба, Лякливого Лева та доброго Опудала. Вище розмістились незабутні тореадори з Васюківки, аргонавти Всесвіту, капітан Врунгель, капітан Небреха, діти капітана Гранта. Інші діти — лейтенанта Шмідта знайшли собі місце поверхом вище — поряд із капітаном Немо, капітаном Зірвиголовою, капітаном Гаттерасом, П'ятнадцятирічним капітаном, Двома Капітанами та капітаном Бладом разом із своїми карибськими козаками. Закінчується потужний шар пригод та фантастики буржуазно-імперіалістичною "Нескореною планетою" Гаррі Гаррісона та її комуністичними антиподами — "Туманністю Андромеди" і "Лезом бритви" Івана Єфремова. Не буду втомлювати читача екскурсією вищими поверхами літератури. Скажу лишень, що на верхівку піраміди я встановив трон коронованого мною віртуозного майстра слова Володимира Набокова. Отже, як ви вже зрозуміли, перед вами — не новачок у літературі, звісно, — як читач. Ім'я Сергій Жадан чую давно і незмінно у супроводі захоплених коментарів. Він — хедлайнер (тобто провідний письменник) сучасної української літератури, який, на думку одного російського критика, "стане першим нобелівським лауреатом на пострадянському просторі". Він живий класик, адже щось із його творчості вже встигло потрапити у шкільну хрестоматію. Він — золотий письменник України, цей факт закарбували для історії на відповідній церемонії нещодавно — 24 листопада 2012 року. Отож мерщій — у бібліотеку, знайомитись із талановитим сучасником. Першим твором харків'янина, що потрапив на мої очі, виявився "жорсткий, меланхолійний та реалістичний" роман "Ворошиловград" — найкраща українська книга 2010 року. Я знову, як і у випадку з Курковим, пережив культурологічний шок. Яка "на хрєн", висловлюючись по-жаданівськи, книга року? Як говорила у таких випадках моя шкільна вчителька літератури Євгенія Олександрівна Сидоренко, це не твір, це якийсь "тіхій ужас". Немає тут розрекламованої жорсткості, зрештою, як і реалістичності, є лишень їхня імітація. По-перше, професійний філолог Жадан зовсім не знає життя, а вивчав його і нині імітує у тиші університетського кабінету. Це що, українські реалії? "Наприкінці 80-х, коли у місті з'явився серійний вбивця, влада та правоохоронці підозрювали в цьому Кочу, проте арештувати не наважились, оскільки просто боялись. Сусіди теж були переконані, що це Коча ґвалтує зоряними запашними ночами працівниць молокозаводу, протинаючи їх потім гострими металевими предметами. Чоловіки його за це поважали, жінкам він подобався". Реальна влада, вислужуючись перед начальством, і тоді й нині, не те що маргінала Кочу, а ще з десяток співвітчизників призначила б на вакансію маніяка. І всі нещасні наввипередки запевняли би слідчих, що це саме вони розважались "зоряними запашними ночами". Відсутність справжньої жорсткості, характерної для схожого за атмосферою роману Ніка Кейва "І побачить ослиця ангела божого…", Жадан по-підлітковому компенсує ненормативною лексикою і хворобливим еротизмом. Надіюсь, не "Ворошиловград" увійшов у шкільну програму. Бо прикольно було б слухати відмінницю, яка на уроці літератури напам'ять цитує Жадана: "Боря, — сказав Льолік, — шо за х...? — Б…дь, Льоша, — відповів на це Болік". Із рецензій — "Ворошиловград" написано чудовою прозою, відверто кажучи, на межі прози та поезії, так писав Фолкнер, так писав і пише Маркес". Компанія дійсно чудова, містичний реалізм Маркеса не може залишити байдужим жодного цінителя справжньої літератури. Тільки до чого тут Жадан? Його проза справді поетична, але ворошиловградські поетичні метафори автора звучать просто дико. Видатний радянський майстер поетичної прози Бабель 14 (!) разів повністю переписував оповідання "Любка Казак", щоб добитись унікальної образності. Сумнівно, щоб Жадан 14 разів переклацував на ноутбуці свої тексти, добиваючись бабелівської витонченості та метафоричності. У Жадана "фари заливали дорогу жирним золотом, із полів вибігали лисиці, їхні очі налякано спалахували та печально гасли". До слова, очі в темряві ніколи не горять налякано — це не світлячки, а загрозливо, як невідома небезпека. Перед нами типовий жаданівський взірець посередньої імітації справжньої літератури, у даному разі бабелівської. Читаючи "Ворошиловград", відчуваєш незриму присутність (імітацію?) Кортасара, Керуака, Буковського, Алєхо Карпентьєра, Берроуза і стає зрозуміло — роман не випадково написано у західній манері. Цей продукт адресовано насамперед закордонному споживачу, який і буде сприймати вигадану жаданівську реальність як справжні українські реалії. Сидітиме на канапі, виготовленій з екологічно чистої сировини, благопристойний бюргер, питиме знежирений йогурт, читатиме Жадана і морщачись від відрази, жахатиметься життю шанувальників серійних вбивць — диких українців, вар'ятів і варварів, небритих і неголених оленів із Асканія-Новівських степів…
