За часів СРСР бути алкоголіком, наркоманом, не мати постійного місця роботи чи проживання було не можна. Порушників за допомогою міліції примусово відправляли до так званих ЛТП (лікувально-трудових профілакторіїв), де «пацієнтів» перевиховували дармовою, фактично рабською працею на «об’єктах народного господарства». Більшість нинішніх наших правоохоронців тоді ще не народилися. Тому діяльність цілої мережі «приватних ЛТП», що діяли на території Рівненської та Тернопільської областей, назвали злочинною, їхніх власників затримали, а «пацієнтів» відпустили. Доблесні охоронці законності, напевно, і не здогадуються, що ті, кого вони затримали, робили практично те ж саме, що й їхні колеги понад тридцять років тому. І поки по наших вулицях будуть ходити алкоголіки та жебраки, наркомани та безхатченки, завжди знайдуться ті, хто захоче їх «перевиховати». Не державі ж цим займатися!
Чотири роки тому в Рівному з’явилася ще одна громадська організація. Називалася вона «Здорова родина». Під виглядом реабілітації алкоголіків та наркозалежних людей «волонтери» організації позбавляли їх волі та змушували працювати безплатно. Організував цей «бізнес» 45-річний Юрій Борисік, що прибув до Рівного з Донбасу. Справи пішли настільки добре, що за чотири роки виросла ціла мережа, яка розкинулася на території двох областей. Аж поки один із «вихованців», якого утримували силою, не поскаржився до поліції.
У вівторок, 19 травня, поліцейські завітали до усіх шести центрів «Здорової родини», для чого довелося зламувати двері. Спочатку до тих, що діяли у Рівному на вулицях Свешнікова та Красільнікова. «Центрами» виявились двоповерхові будинки з доглянутою територією, схожі на помешкання заможних господарів. Про те, що всередині цих осель утримують «вихованців», здогадатись було неможливо — вікна були завжди завішені, а з території нікого не випускали. Після Рівного настала черга «центрів», розташованих у селах Рівненського району — Бармаках, Колоденці та Мочулках. Ще один діяв у селі Чистілів Тернопільської області. Всюди було вилучено документацію, а близько 145 осіб, яких там утримували силою, відпустили додому. Ті засвідчили, що у них там забирали мобільні телефони, застосовували фізичну силу, щоб давати медичні препарати, та змушували безплатно працювати на лісопильнях та будівництвах.
Олександр Панасюк, заступник начальника поліції Рівненської області:
— Злочинці замовляли рекламу, а родичі потерпілих думали, що звертаються до фахівців. Хоч насправді родичі передавали своїх рідних злочинцям. Там займалися псевдолікуванням від алко- та наркозалежності. В цих центрах силою утримували людей у закритих приміщеннях. На вікнах і дверях були відсутні ручки, що не дозволяло їм звідти вийти. Дехто з цих людей місяцями не виходив з кімнати. Для того, щоб люди не втекли, їм вішали на шию дерев’яні предмети, які обмежували їхнє пересування. Якщо вони відмовлялися виконувати те, що від них вимагали, то їх били.
За центрами ми стежили протягом року, документуючи їхню злочинну діяльність. Під час обшуків на місці було затримано 15 зловмисників, 22 особам уже оголошено про підозру за ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 146 (незаконне позбавлення волі або викрадення людини), ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 28 ч. 2 ст. 127 (катування) ККУ. В цій справі було визнано потерпілими близько 90 осіб.
Роман Павленко, заступник прокурора Рівненської області:
— Кожного ошуканого забирали в центр різними шляхами. Когось із квартири, когось ловили на вулиці. Однак ніхто туди добровільно не йшов. В будинках був організований своєрідний карцер для тих, хто не слухався. Він виглядав як кімната без вікон та освітлення з одним стільцем. Поміщення у таке приміщення уже є злочином та обмеженням прав людини. Там були не тільки нарко- та алкозалежні, але й безхатченки, яких затримували на автовокзалах та залізничних вокзалах області. Їх експлуатували на будівництвах на безоплатній основі, а їхні зарплати привласнювали.
Олег Хмилецький, в.о. начальника відділу управління СБУ області:
— Причетні до цієї злочинної діяльності не мають ніякої медичної освіти. Вони лише поверхнево знають, як давати уколи, що й робили в центрах. Ні в одному центрі та цій організації не було жодної ліцензії, щоб надавати медичні послуги. Фактично, це люди із вулиці.
Олег Колбач, директор Рівненського обласного центру психічного здоров’я:
— Держава мало звертає на це уваги. Не існує ніяких державних рекомендацій порятунку таких людей. Те, що використовують фахівці, було розроблено на ентузіазмі та на досвіді європейських колег. Друга проблема у тому, що в нас ніде не навчають кваліфікованих фахівців, які можуть лікувати цих людей. Саме через ці прогалини й створили цілі мережі таких приватних закладів, де з родичів осіб, що є залежними, просто викачують гроші. Коли кошти закінчуються, то залежній людині дають копняка та відправляють додому. Звісно, стверджувати, що вона вилікувалася, не можна, бо таке лікування є неефективним. Це більше знущання та рабство.
Насильно вилікувати не можна нікого, адже це довгий психологічний процес. Спочатку треба провести роз’яснювальну роботу з батьками цієї людини та із залежним. Якщо лікар фаховий, то він переконає залежного, що йому потрібно пройти курс лікування. Зазвичай батькам легше кудись віддати свою дитину на лікування, а вони будуть десь осторонь. Однак це так не працює. Працювати потрібно і з батьками. Зазвичай вони ж фінансують згубну залежність своїх дітей. Батькам в таких закладах телефоном розповідають, наскільки їхнє лікування прогресивне. Після цього ще й будуть дзвонити, щоб залежного віддали до них. Скажуть, що навіть самі приїдуть та його заберуть. Батьки, які на таке погоджуються, роблять свій висновок по красивій картинці у рекламі, але по факту не мають навіть можливості усе перевірити.
Богдан СЛОНЕЦЬ, Дарина ГУЗЕНКОВА.
