Винесене у заголовок запитання традиційно виникає саме у серпні, коли виїхавши хоч на який відпочинок ми змушені довіряти свої шлунки незнайомим майстрам кулінарної справи. А це ризиковано. Мова не про те, що у придорожній шашличній вас можуть почастувати добре просмаженою кішкою. Якщо не знати, то нічого страшного, аби м’ясо свіже було. Мова про якість їжі, яку ми обираємо. В сучасних умовах цілком доречно перефразувати давню приказку: скажи мені, де ти обідаєш, і я скажу, хто ти.
Винесене у заголовок запитання традиційно виникає саме у серпні, коли виїхавши хоч на який відпочинок ми змушені довіряти свої шлунки незнайомим майстрам кулінарної справи. А це ризиковано. Мова не про те, що у придорожній шашличній вас можуть почастувати добре просмаженою кішкою. Якщо не знати, то нічого страшного, аби м’ясо свіже було. Мова про якість їжі, яку ми обираємо. В сучасних умовах цілком доречно перефразувати давню приказку: скажи мені, де ти обідаєш, і я скажу, хто ти. Після багаторічних спостережень і порівнянь, після гострих нападів гастриту в себе і загострень виразки у родичів, після подорожей близьким і далеким світом у мене визріло чітке переконання про те, як харчі поділяють наших співгромадян на дві нерівні групи. Нас не требі ділити на м’ясоїдів та вегетаріанців, на прихильників гострого чи пісного, рибного чи зеленого і так далі. Не відіграють ролі й види кухонь: східна, західна, грузинська, китайська чи, вибачте, корейська. Українське суспільство чітко і недвозначно ділиться на дві групи. На тих, які їдять, і тих, які закушують. Різницю між їжею і закускою від нас приховують з найніжніших дитячих років. Тому входячи десь років у дванадцять до світу дорослих свідомих людей, ми починаємо робити вибір. Вибір цей формується поступово, довгими роками. І лише років у тридцять починаєш усвідомлювати, що в останні роки в основному закушував. Бо їсти не було спочатку можливості, потім часу, а потім бажання. Ну де може справді смачно поїсти студент чи учень технікуму? Так, переїсти щось із привезеного з дому чи взятого в їдальні. Якщо гроші є, то їх на дискотеки, розваги і таке інше слід витрачати. Не проїдати ж радощі юності, не відправляти ж до унітаза зароблені батьками для молодого студента гроші. Згодом студент починає працювати. Намагається вижити. Прогодувати себе і молоду дружину з дітьми. Коли йому нормально їсти? Хіба що в гостях у тещі, на іменинах друга чи весіллі сусідчиної племінниці. Там ніби смачно. Але тільки після чарки. Чарка ж, як відомо, значно зрівнює смакові якості якого-небудь витонченого жульєну і засохлого плавленого сирка. І чим більше чарок, тим менша ця різниця. Все більше грошей починає йти на випивку, все менше на закуску. Про кулінарні й смакові уподобання говорити не доводиться. Ні, ми знаємо назви різних страв, та чи відрізнимо ми їх після третьої чарки? Сьогодні я дуже легко на око визначаю серед своїх однолітків тих, хто їсть, від тих, хто закушує. Других більше, набагато більше. Вони більш успішні, ніж ті, хто просто їсть. Бо просто їдять у нас не задля отримання задоволення від майстерності кухарів, а тому, що випити не можна. Чи то грошей нема, чи то здоров’я не дозволяє. Тому і дивляться на мене у ресторані як на хворого, коли я замість горілки замовляю компот. Підозрюють, що прикидаюся, що думки у мене підступні, що відрізню я коропа від карася у рибній страві. Тому й не буваю я в ресторанах щодня. Закушую вдома.
