Начальство від народу далеко. Так було завжди. І раніше, коли секретарі райкомів відпочивали на безплатних морських курортах, пили дефіцитний коньяк і закусювали дефіцитною ікрою. І сьогодні, коли голови райдержадміністрацій проганяють через свої фірми бюджетні мільйони, не забуваючи про «відкат» до області й вище.
Начальство від народу далеко. Так було завжди. І раніше, коли секретарі райкомів відпочивали на безплатних морських курортах, пили дефіцитний коньяк і закусювали дефіцитною ікрою. І сьогодні, коли голови райдержадміністрацій проганяють через свої фірми бюджетні мільйони, не забуваючи про «відкат» до області й вище. Начальство живе своїм насиченим і цікавим життям, де немає місця біганню в кіоск за цигарками чи рахуванню грошей до получки. За начальство все це роблять підлеглі, а начальство у цей час думає. Серед думок про те, як ще десь чогось від свого становища урвати, з’являються інколи і думки про народ. Не самі, ясна річ, з’являються. Референти підказують. Що треба щось для народу зробити, аби цьому народу сподобатись. І починають начальники напружувати втомлені мозкові півкулі. Згадують, що ж тому народові треба? Згадки сягають у всіх одного: дитинства і юності. Коли відправляли батьки сільського хлопця вчитися, даючи з собою трохи грошей, трохи сала копченого... Свині для цього сала відгодовували дешевим хлібом по тринадцять копійок буханка. Не забували про це студенти, опановуючи потроху в місті науку підлабузництва до деканів та секретарів партбюро з метою подальшої кар’єри. І згадують тепер, як казали старенька мати, що хліб — це головне. Як не привезеш з міста мішок буханців, так і залишишся без сала. Тому і впевнені наші високі начальники, що народ і досі дрижить над скибкою хліба. Як ці думки вгадались? А просто: по телевізору вже який день обіцяють знизити ціну на хліб. Думають, видно, по тих виборчих штабах, що вдячний народ, купивши дешевого хліба, одразу побіжить агітувати за «єдиного кандидата». Не знають вони по тих штабах, що хлібом свиней вже не годують, а якщо собі поїсти, то яка різниця, чи по гривні двадцять, чи по гривні п’ятнадцять. Не розуміють начальники, що ніколи вже не буде у нас черг за хлібом, інший став народ, сухарі не сушитиме. Вгадуючи наші думки, начальники із задоволенням пообіцяли б нам також зниження цін на горілку, але не можна це кандидату від влади. Не зрозуміють. Не люди, а ті, хто за мільйонні «відкати» горілчані заводи поприватизовував і отруює нас тепер усякими там «брудненькими». Залишається хліб, без якого, на думку начальства, ми тут всі повмираємо. Звісно, якби ті передвиборчі штабісти насправді хотіли не грошей заробити, а кандидату допомогти, то пішли б вони до людей і запитали, що їм насправді від влади треба. Не підуть. Навіщо? Вони теж хочуть згодом до високих крісел, щоб назавжди забути про народ. Щоб потім намагатися згадати. чим же той народ харчується. Хлібом, чи що?
