Цього року ветерани органів державної безпеки все ж одержать пам’ятні знаки «50 років КДБ-ВЧК СРСР». Хоча ані КДБ, ані ВЧК СРСР давно не існує… 13 березня 1954-го найвищим партійним указом при Радміні Радянського Союзу був створений Комітет державної безпеки, який об’єднав у собі досвід різноманітних спецслужб СРСР, роздобув серйозне фінансування і залишив за собою страх і повагу з боку радянських громадян. Більше того, ДБ відокремили від МВС і ніколи вже більше ці два силових відомства не об’єднувалися.
Першим головою старого органу з новою назвою став друг Микити Хрущова Іван Сєров, який до цього був першим заступником міністра внутрішніх справ. Прослуживши на цій посаді чотири роки, професійний військовий був усунутий зі своєї посади. Посаду голови всемогутнього відомства на довгі роки «окупували» комсомольські й партійні діячі. Так, серед восьми керівників КДБ (до розформування або, точніше, перейменування цього органу) Олександр Шелепін прийшов на посаду голови з посади першого секретаря ЦК ВЛКСМ, Володимир Семичастний (звільнений з посади за те, що «прогавив» втечу Світлани Аллілуєвої) — з другого секретаря ЦК Компартії Азербайджану. Юрій Андропов, який головував у КДБ майже 15 років, і користується досі повагою в розвідників, був призначений на цю посаду вже будучи секретарем ЦК КПРС. Володимир Федорчук, який змінив його на цій посаді, був, на відміну від вищезгаданих людей, професійним розвідником, але головував лише з травня по грудень 1982 року, змінивши посаду глави КДБ на мундир глави МВС. Його місце зайняв інженер-дніпропетровець, «тінь Андропова» і його заступник протягом 14 років Віктор Чебриков. Ще один заступник і соратник Андропова дипломат Володимир Крючков відзначився не тільки тим, що очолював комітет з 1988-го по 1991 рік. Його участь у ГКЧП і наступна тюремна відсидка досі є цікавими темами для журналістів. А «перебудував» КДБ у МСБ у 1991 році екс-міністр МВС Вадим Бакатін, якого, на відміну від Андропова, «бувалі» розвідники згадують зовсім не добрим словом. Це, як кажуть, історія КДБ в особах його голови. Для того, щоб описати цю ж історію, але в подіях і дійових особах — необхідна газетна площа, порівнянна хіба що з повним зібранням творів Леніна. Взагалі-то, я ніколи не відчував симпатії до КДБ, як, втім, і до інших органів влади і державного управління. Все це — більш-менш страшні машини, з ними поводитися треба дуже обережно. У будь-який момент можуть зачепити тебе якоюсь шестернею і скалічити. Але це машини, без яких наше життя взагалі було б неможливим. Всі ми пам’ятаємо, якому побиттю в пресі й з трибун були піддані в роки перебудови всі правоохоронні органи, армія й особливо КДБ. Хто забув, нехай погортає підшивки газет і журналів кінця 80-х і початку 90-х років, це читання освіжає голову. Факт наявності в середовищі перебудовників і «реформаторів» глибокої ненависті до служб держбезпеки заперечити неможливо. Після інтенсивної підготовки «громадської думки» КДБ був багаторазово «реорганізований» і підданий серії кадрових чисток — так що навіть мережу закордонних агентів, які працювали на нашу розвідку, видали контррозвідкам Заходу. І насамперед ставка робилася на політичну складову. Інтелігенція звинувачувала КДБ у політичному розшуку і боротьбі з політичними противниками існуючого ладу. Звичайно, участь спецслужби, яка, за ідеєю, повинна шукати шпигунів, у придушенні демократичних настроїв не сприяє позитивному іміджу ні самої спецслужби, ні державного устрою. Але, вибачайте, такі були реалії часу. І якщо існував у КДБ так званий 5-й відділ з охорони конституційного устрою, то що він повинен був робити? Правильно, охороняти цей самий устрій. І якщо вже засуджувати, то методи, які для цього використовувалися. А так: «ДБ — ворог усього світлого і повинен бути знищений», як мені здається, цілковита нісенітниця. Отже, починаючи з «шестидесятників» і досягнувши максимуму в роки перебудови, у свідомості інтелігенції склалося стійке заперечування політичному розшуку і політичним репресіям. КДБ треба знищити, тому що він займався політичним розшуком, який був моїй країні не потрібен. Припустимо, що непотрібен. Як з цієї тези можна прийти до висновку, що треба КДБ знищити? Тут явне розірвання логіки. Розумна людина могла б сказати: КДБ треба скасувати, оскільки всі виконувані ним функції країні непотрібні. З цим можна було б сперечатися, але це принаймні не суперечить логіці. Що державна безпека потребує постійної інтенсивної боротьби з дуже великим спектром небезпек, у якому діяльність політичних противників займає своє місце, цілком очевидно без усяких спеціальних вишукувань. Якщо покопатися в пам’яті, то легко можна пригадати, що навіть у момент революції створили ВЧК не тільки для боротьби з політичними противниками. Її перші дії — придушення повністю аполітичного бунту, розграбування складів. Потім важливою функцією ВЧК стало припинення спекуляції акціями російських підприємств. Їх продавали німцям, оскільки за умовами Брестського миру уряд зобов’язаний був викуповувати належні німецьким підданим акції, оплачуючи їх золотом. Ця функція була навіть позначена в назві ВЧК — Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією і саботажем. Наростання «неполітичних» небезпек ми сьогодні бачимо на кожному кроку. Наприклад, небезпека для держави від шквалу наркоманії, який накочується на країни СНД, і транзиту наркотиків. Звичайно говорять: «На початку 90-х років у результаті політичних потрясінь ми переглянули цю небезпеку». Як це «переглянули»? Як можна таку річ «переглянути»? Попередники теперішніх СБУ і ФСБ просто знищили ту величезну розгалужену структуру, яка захищала СРСР від цієї небезпеки — підпорядковані КДБ Прикордонні війська, агентурну мережу, інформаційно-аналітичні служби. Небезпека породжує функцію держави, а функція — відповідну структуру. КДБ і був у СРСР тією складною структурою, яка покривала спектр головних прямих небезпек для держави і суспільства. Про що думав наш інтелігент, аплодуючи знищенню КДБ? Вважав, що ці небезпеки, від яких КДБ його досить надійно захищав, і без усяких там «структур» не дістануть його і його дітей? Зараз ці небезпеки полетіли на нас як із рогу достатку. Коли структури КДБ відповідали спектру небезпек і могли повноцінно працювати, у принципі неможливою була б поява на території СРСР дієздатних терористичних організацій, існування банд найманців, регулярне викрадення людей і продаж великих кількостей озброєння, включаючи ракетно-зенітні комплекси, організованим злочинним бандам. Коли нормально діяв КДБ, у такі речі просто ніхто не міг би повірити. На початку 70-х років якийсь психопат підірвав у московському метро саморобну бомбу, були мобілізовані служби КДБ і його знайшли — за маленьким шматком пластикової торби. У 1968 р. у Венесуелі був вбитий партизан з автоматом Калашнікова. Був розпочатий міжнародний скандал — звинуватили Кубу в постачаннях зброї партизанам, а СРСР — у постачаннях зброї на Кубу. За дві секунди СРСР подав в ООН документально підтверджену історію цього конкретного автомата від моменту його випуску з заводу. Шлях його був такий: продаж Єгипту, вивіз в Ізраїль серед трофейної зброї під час війни 1967 р., продаж з державних складів. І вже в Белізі венесуельські партизани й купили цей автомат. Вдумайтеся, як чітко спрацював тоді КДБ! Адже це — автомат, захоплений у джунглях Венесуели, голка навіть не в копиці сіна, а на хлібному полі. А зараз у Росії чеченські банди вже багато років одержують новеньку зброю, іноді навіть дослідні зразки, яких немає ще на озброєнні російської армії — і простежити її шлях неможливо. Мабуть, і зацікавленості в цьому немає, але для підстраховки ліквідовані й структури, які здатні відновити ввесь ланцюжок. Повторюся, з пієтетом про КДБ я говорити не хочу і не буду. Але за роки свого існування ця організація все-таки заслужила не тільки осудження…
