Коли Володимир Кичан з Сарненського району приїхав у Рівне проводжати свого сина Сашка, який йшов служити у військо, його серце ніби передчувало, що бачаться вони востаннє. Відчуття біди стало ще гострішим, коли син написав, що його відправляють на війну в Афганістан. Листи звідти Сашко надсилав підбадьорливі, вочевидь, не хотів засмучувати батьків. В останньому, який отримали у червні 1987 року, написав, що був поранений, і висловив надію, що його тепер відправлять на лікування додому.
Коли Володимир Кичан з Сарненського району приїхав у Рівне проводжати свого сина Сашка, який йшов служити у військо, його серце ніби передчувало, що бачаться вони востаннє. Відчуття біди стало ще гострішим, коли син написав, що його відправляють на війну в Афганістан. Листи звідти Сашко надсилав підбадьорливі, вочевидь, не хотів засмучувати батьків. В останньому, який отримали у червні 1987 року, написав, що був поранений, і висловив надію, що його тепер відправлять на лікування додому. Через три дні після того батькам привезли сина у цинковій домовині. Капітан, який її супроводжував, порадив Володимиру Кичану домовину не відкривати, щоб не завдавати ще більшого болю рідним. Мама загиблого Надія відтоді захворіла, була змушена облишити роботу в колгоспі та жити далі, бо, окрім вбитого сина, мала ще шестеро дітей. Зараз пенсія у пані Надії мізерна — отримує 51 гривню плюс жалюгідну доплату — 27 гривень. Час від часу отримувала то квіти від військових, то якийсь подарунок на зразок хустини, то кілька десятків гривень. Десь у 2000 році в гості до Кичанів приїхала племінниця, яка живе та працює у Донецьку. — Тьотю Надю, а покажіть мені той орден, яким було нагороджено Сашка. — Який орден? — щиро здивувалась жінка. — Я ж у книжці про ветеранів війни прочитала, що нашого Сашка було нагороджено орденом Червоної Зірки, — відповіла племінниця. Так несподівано батьки довідались, що їхнього сина було нагороджено орденом Червоної Зірки посмертно, проте цієї нагороди вони не отримали й досі, бо вона загадково зникла. У військкоматі ситуацію батькам також прояснити не змогли. Цим фактом зацікавилась військова прокуратура Рівенського гарнізону і почала своє розслідування. — За частиною 1 статті 423 Кримінального кодексу України, тобто за фактом зловживання військовою особою владою або службовим становищем, ми порушили кримінальну справу, в даному випадку — стосовно колишнього військового комісара Сарненського району Михайла Рябкова, — повідомив кореспонденту «РВ» заступник військового прокурора Володимир Рашко. Під час перевірки з’ясувалося, що не отримали орден Червоної Зірки й батьки ще одного загиблого в Афганістані мешканця Сарненського району — Сергія Бережного. — Зникли не лише обидва ордени, а й орденські книжки Бережного та Кичана, в які у військкоматі з якихось причин не вписали прізвищ нагороджених, — уточнив Володимир Рашко. — «Червона Зірка» Сергія Бережного мала номер 3805780 (орденська книжка серії Л за номером 825814), «Червона Зірка» Олександра Кичана має номер 3805779 (орденська книжка серії Л, номер 825816). Ми просимо всіх, хто володіє інформацією про зниклі ордени, телефонувати 298-161 або 298-112. Ми розшукали колишнього військового комісара Сарненського району, який отримував у грудні 1989 ті два ордени Червоної Зірки, щоб довідатись, чому їх не вручив батькам загиблих, хоча оперативно відрапортував, що це зробив, на протоколі це підтверджує власноруч ним залишений підпис. — Мені ці ордени тепер вже сняться, думаю, хто й куди їх подів, — зізнався пан Михайло журналісту «РВ». — Тоді, у 1989, я зателефонував у сільради, на території яких проживали хлопці. Мені там порадили із врученням нагород не поспішати, бо рідні загиблих перебували у такому жахливому стані, що поява у селі військових могла мати непередбачувані наслідки. Чому відрапортував, що їх вручив? Бо від нас вимагали це зробити упродовж 5 днів після їх отримання, звітність тоді була суворою, отож довелося скласти протокол, що нагороди вручені. Насправді — поклав їх на верхню поличку в сейфі. Якби лежали десь на видноті, то, можливо, й не забув би про них. Якщо вірити пану комісару, що ордени пролежали у сейфі до 1995 року, а коли він звільнявся у запас, передав їх новопризначеному комісару. А чому той не вручив їх батькам, також не знає. — Не виключено, що ордени зараз перебувають десь у приватних колекціях, — висловив припущення пан Михайло.. Про те, хто міг туди їх передати, він не здогадується. До речі, ключі від сейфа, де лежали «Зірки», були ще й у заступників обох комісарів. — Чи справді вручення нагород могло спричинити батькам «непередбачувані наслідки»? — поцікавились ми в Леоніда Горощука, уповноваженого представника по Рівенській області Держкомітету у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах: — Не думаю, що вручення посмертних нагород рідним загиблих воїнів-інтернаціоналістів є небажаним, оскільки ятрить їхній давній біль. Є, звичайно, окремі батьки, які настільки засліплені втратою сина, що його посмертну нагороду сприймають з відразою, навіть дивитися на неї не хочуть. Але такі випадки поодинокі. В більшості ж рідні та близькі загиблих афганців сприймають визнання їх героїзму із слізьми вдячності. Їм відрадно, що про їхнього сина не забуто, відрадно, коли на могилі сина з’являються живі квіти, відрадно, коли є можливість потримати в тремтливих старечих руках чи не єдину згадку про нього — бойову нагороду. Згідно з указом Президента Леоніда Кучми за окремі бойові нагороди передбачена доплата до пенсії, у тому числі й рідним загиблих воїнів. І на закінчення, про продаж бойових нагород. Ні афганці, ні рідні загиблих, яким дорога пам’ять про них, продавати заслужені кров’ю ордени і медалі не стануть, скільки б за них на ринку не давали. Рівенські торговці, які скуповують та перепродують колекціонерам бойові нагороди, в їхній оцінці керуються іншими критеріями. — Ми усвідомлюємо, що ордени і медалі давалися «афганцям» дуже важко, — говорить один з торговців, — але ринок є ринок. Ціна ордена Червоної Зірки якихось 20-30 гривень.
