Космічні мандрівники

1818 0

Можливо, нам доведеться розпрощатися із казкою про зразкову мавпу, яка працею і терпінням вибилася в люди. Людство було створене одним махом за готовим проектом.

Як мільйони років тому У знайомому з дитинства підручнику це виглядає переконливіше, ніж таблиця множення: як на шкільній лінійці за зростом вишикувалося все, що по нашій Землі ходить і бігає, плаває і літає, від найпростіших мікроорганізмів до «вінця творіння», людини розумної. Але лави незгодних міцніють — все більше вчених всерйоз, хоча й не вголос, обмірковують екзотичні варіанти зародження життя на нашій планеті, від наукового досліду надцивілізацій до «городу» космічних мандрівників, які наглядають за «городом», час від часу нещадно його «прополюючи». «Всі знають, що людина пішла від мавпи, але ніхто в це не вірить», — говорить кандидат біологічних наук Юрій Пелевін. Сам він, зрозуміло, не вірить також. Аргументи? Та скільки завгодно — хоча б знаменитий «Кам’яний ліс» в Арізоні, палеонтологічний рай, де вчені знаходять скам’янілі залишки рослин і тварин, які існували неймовірно давно. У масу монографій з біології ввійшли зрізи скам’янілих м’язів акули, яка плавала морями й океанами більше 300 млн. років тому. Під мікроскопом добре помітні м’язові волокна, їх структура — така ж, як сьогодні, жодних слідів еволюції! Ще кращий приклад із синьозеленими водоростями — їм взагалі більше трьох мільярдів років і вони не відрізняються від нинішніх аналогів ні зовнішнім виглядом, ні ДНК. Але ось на планеті нарешті з’являються наші гіпотетичні предки, і стає ще цікавіше. Тут все йде щаблями: найдавнішим людиноподібним, яких можна хоч приблизно відрізнити від мавп, близько трьох мільйонів років — це «італієць» дріопітек (2,5-3 млн. років), австралопітек (1 млн.), пітекантроп з острова Ява (500 тис.) і його сучасники сінантроп і гейдельбергська людина. Потім всі сліди цих схожих видів повністю обриваються. Зате ще років через 300 мільйонів з’являється цілком новий, «удосконалений» варіант людиноподібної істоти — неандерталець у Європі й родезійська людина в Африці. І знову «археологічний вакуум» на 100-150 тисяч років — аж до появи кроманьйонців, наших безпосередніх предків. — Ще 10-15 років тому можна було сподіватися, що нові знахідки дозволять перетворити цей пунктир у суцільну лінію, — пояснює Юрій Михайлович. — Але сьогодні, коли розшифрований генетичний код, існують комп’ютерний аналіз і моделювання найскладніших структур аж до ДНК, зрозуміло: усі ці істоти мають зовсім різну генетичну природу. Юрій Пелевін вважає цілком можливим, що життя на планету Земля було занесене у вигляді своєрідних вірусів. Цілком у дусі горезвісної теорії панспермії, ніким поки не доведеної, але ніким за багато десятиліть і не спростованої — що холодний, жахаючий порожній космос насправді повний життям, його насіння, спори, або як там це виглядає, літають по ньому, як пушинки кульбаби, проростаючи на будь-якій підходящій планеті. Але чи може ніжне насіння життя вижити в мертвому міжзоряному просторі? А чому б і ні? Доказом того, що це можливо, служить наш давній знайомий — звичайний земний вірус. У своїй капсулі, всередині якої нитка ДНК, він витримує температуру і відкритого космосу (— 253°), і доменної печі (+ 1000°), не боїться кислот і лугів. Але коли капсула розкривається — може загинути при підвищеній температурі людського тіла. Тому в нього усього декілька хвилин, щоб закріпитися на новому місці.

Вторгнення — І як це відбувається, Юрію Михайловичу? — Дуже схоже на посадку космічного корабля. Зовнішні рецептори, як ключ до замка, кріпляться до рецепторів клітин. Як тільки ці «триноги» закріпилися, «корабель» сів на «планету» — в оболонці відкривається отвір, укол пробиває двошарову клітинну мембрану й у клітину потрапляє ДНК вірусу. Це як десант, який захоплює пошту, телеграф і телефон, у даному випадку — структури клітини, які забезпечують її життєдіяльність. Вірус вводить туди свою програму, і клітина починає працювати не на себе, а на прибульця, користуючись матрицею його ДНК, створює десятки, сотні тисяч нових вірусів. Потім вона вичерпує свій ресурс і гине, а ця армія вірусів разом із продуктами її розпаду потрапляє в кровоток. У цей момент у людини відбувається стрибок температури. — То вірус — класичний хижак-завойовник? — Це програма, а будь-яка програма може бути і на шкоду, і на благо. Вірус просто бореться за виживання. Якщо кров винесла його до ділянки, де немає рецепторів, до яких можна прикріпитися, він гине. Але ті, що прикріпилися, народять нові мільйони собі подібних. — Картина страшнувата... — Згодний. Боротися з вірусом важко. Коли він у клітині, його не дістанеш. Коли поза — тим більше, він «бронею» захищений. Але ж таким же чином може подорожувати ДНК будь-якої істоти, схожої на людину, на тварину, — на що завгодно! Програмі в такій оболонці космос не страшний. А варто їй потрапити в сприятливі умови, вона відразу запускається. — На Землі така величезна кількість видів риб, хробаків, птахів і т.д. І вся ця безліч видів може передаватися в такий спосіб? — Прямої відповіді на це запитання поки немає. Але якщо простежити розвиток ембріонів людини й інших живих організмів — вони схожі, всюди є якісь загальні стадії. — У школі нам цей приклад наводили як доказ еволюції. — Це лише доказ різноманіття, закладеного в програмі. Наш організм створений разюче геніально, ніяка еволюція не змогла б до цього додуматися. От хоча б система дублювання нервових імпульсів. У звичайному режимі вони передаються по нервових волокнах, кожне з яких в ізоляційній оболонці, їх ще в ХIХ сторіччі відкрили фізіологи. Ми доторкнулися до чогось — і сигнал пішов від пальця до мозку. Але от схопилися за гаряче, ще й біль не встигли відчути, а руку вже відсмикуємо. Чому? А просто сигналу ніколи текти в звичайному режимі, і природа на цей випадок передбачила екстремальний варіант. Імпульс йде стрибками, для чого в ізоляційних оболонках через визначені проміжки спеціально залишені розриви. У нас закладені величезні можливості, у тому числі й такі, які у реальному житті не виявляються. Скажімо, зараз середньостатистична людина живе 70-80 років. Але, у принципі, наш організм може бути безсмертним, просто в ньому існує програма обмеження. Це як на заводі: випускаючи нову машину, ставлять обмежувач швидкості, поки всякі кільця і поршні не притруться, — інакше від будь-якого камінця на трасі машина піде врознос. Так і з людиною: у міру її розвитку накопичуються протиріччя, йде небезпечне для її існування розбалансування, наприклад, між технічними можливостями і мораллю. І з’являється відчуття, що наступний виток розвитку повинен ці протиріччя якось врівноважити.

Бур’яни — геть з грядки — Вибачте, Юрію Михайловичу, у вас виходить, що людина змінюється, все-таки еволюціонує? — Ця еволюція не сутність людини як виду, а її можливостей. Коригування, шліфовка — як дзеркала в телескопа, коли усуваються похибки. Одна з таких помилок — закладена в нас ідея агресії. Вона була потрібна серед хижаків у незайманих лісах. Зараз людині загрожує тільки вона сама, тільки її зла воля заважає нормальному функціонуванню цивілізації. Можна припустити, що людство майбутнього з метою безпеки почне, наприклад, мати колективний розум. Коли думки однієї людини будуть зрозумілі всім, тоді нікого не вдасться обдурити. — Це ви про екстрасенсорні здібності? — Екстрасенсорика — просто можливість сприймати в більшому ступені ту або іншу реальність різними аналізаторами. Акула відчуває присутність кількох мілілітрів крові в товщі океанської води на кілометри. Людина з особливими здібностями теж може сприймати те, що недоступне звичайним людям. Взагалі-то, у будь-кого з нас ця здібність є, просто вона заблокована. Але програма ж може і помінятися... — Добре, Юрію Михайловичу, а все ж хто, на вашу думку, цю програму закладає? Надцивілізація? — Дуже може бути, це одна із гіпотез. Я навіть роман колись написав, як якась надцивілізація навідується в завулки Всесвіту, щоб перевірити, як проросли посіяні ними зерна. Добре зберігають, погане висапують. — І що, є підстави вважати, що така «прополка» йде в нас на Землі? — Непрямі — є. Людство на кожному витку з’являється із сумою знань, які йому дозволяють вижити. Потім ці знання забуваються, лише деякі посвячені їх пам’ятають, бережуть і якось використовують. Про них складають легенди і міфи, дуже схожі в різних народів. Але є й цілком реальні, підкріплені документами приклади, — скажімо, Імхотеп, геніальний давньоєгипетський зодчий. Він особисто будував піраміду Джосера, а потім за його кресленнями створювалися великі піраміди Хеопса, Хефрена і Мікеріна. Зараз з’явилися наукові свідчення, що це — своєрідні гідроспоруди, які утримують підземні води на досить високому, необхідному для землеробства в посушливій єгипетській пустелі рівні. Одна з використаних там технологій повторилася в Древньому Вавилоні при будівництві знаменитих садів Семіраміди. У блоках, з яких були складені піраміди, де посаджені ці сади, пророблені спеціальні отвори, що збільшують корисну поверхню. Вночі в них конденсувалася волога, яку вранці використовували для поливання. Згідно з принципом живих клітин — у них мембрани не туго натягнуті, а ніби обвислі, щоб збільшити корисну поверхню. Є й інші технології, які прийшли невідомо звідки, а потім були втрачені...

Довідка Юрій Михайлович Пелевін, кандидат біологічних наук, фізіолог і вірусолог, випускник першої у СРСР кафедри вірусології в Київському університеті, який займався в Інституті фізіології НАН України вивченням адаптивних систем мозку. Після виходу на пенсію за станом здоров’я очолив всеукраїнську організацію інвалідів «Знання — інтелект». Впритул займається інформаційною діагностикою і терапією, віце-президент Міжнародної асоціації інформаційно-хвильової терапії. Автор кількох оригінальних гіпотез.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також