Три кілометри свободи...

1884 0

Ми у соцмережах:

Три кілометри свободи...

Сірі стіни, колючий дріт і вишки, щоправда, без вартових і службових собак — так виглядає Городоцька виправна колонія, що була створена майже два роки тому на базі колишнього лікувально-трудового профілакторію. 300 засуджених, які вже відбули третину строку у в’язницях, своєю гарною поведінкою заслужили право проживати в гуртожитках цього спеціального поселення, в якому вони почуваються набагато вільнішими.

Відверто кажучи, умови проживання цих ув’язнених дуже подібні до армійських. Так само, як і в армії, вони мають чіткий розпорядок дня: о шостій годині — підйом, потім ранковий туалет, зарядка, сніданок, після чого всі розходяться по робочих місцях. Хто на «Азот», хто на прилеглі ферми, а тих, кому найбільше пощастить, то навіть відвозять у Рівне, щоправда, під наглядом персоналу колонії. Триває робочий день вісім годин, а потім — дорога назад у колонію. Після вечері у кожного засудженого є вільний час. Наприклад, для перегляду телевізора, прослуховування музики. У вихідні дні в клубі колонії поселенці організовують розважальні заходи, а на свята до них навіть музичні гурти з Рівного приїжджають виступати. Поселенці мають право безперешкодно спілкуватись і навіть ходити в гості до товаришів з сусідніх гуртожитків. Проте без пляшчини. За вживання спиртних напоїв та інші дисциплінарні порушення, такі, як азартні ігри, створення конфліктних ситуацій, відмова від роботи передбачено покарання. Просто беруть, та й повертають на зону, де порушник до цього перебував. До речі, такі випадки вже були. За словами начальника Городоцької виправної колонії Олександра Адамця, тільки цього року за порушення режиму утримання керівництву колонії довелося відправити у місця попереднього відбування покарань сімнадцять осіб. Це пояснюється тим, що після колоній посиленого режиму ув’язнені, потрапляючи в подібні поселення, впадають у своєрідну ейфорію. Запах свободи п’янить і запаморочує їм голови, от вони і роблять дурниці. Утім, є й інша категорія — ті, хто, як кажуть, твердо став на шлях виправлення. Такі ув’язнені, довівши керівництву колонії впродовж півроку, що їхня поведінка не є загрозливою для оточуючих, можуть отримати право проживати разом із рідними у спеціально визначених місцевою владою селах — Врубче та Мидків, що знаходять у так званій трикілометровій зоні. На сьогоднішній день таких «прозрілих» двоє. Один з них — Микола (прізвище не вказуємо з етичних міркувань — авт.) разом зі своєю дружиною та чотирирічним сином оселився в селі Мидків майже рік тому, винайнявши невеличкий будинок. Спочатку сусіди були обурені, мовляв, у нас і своїх проблем достатньо, а тут ще й зека до нас поселили. Тому неодноразово йому доводилося чути неприємні нашіптування поза спиною та тицяння пальцем. Не встиг він приїхати у село, як всі сусіди вже знали його біографію, знали, за що він відбуває покарання. Понад сім років тому Миколу засудили за розбій і відправили у Рафалівську в’язницю. Під час ув’язнення він одружився зі своєю подругою дитинства, яка навіть після вироку суду ладна була чекати свого коханого всі одинадцять років. Майже щотижня відвідувала свого чоловіка, згодом у них народився син. За гарну поведінку Миколу перевели до Городоцького поселення, а ще через певний час він отримав право поселитися в селі разом зі своєю сім’єю. За рік проживання у Мидкові чимало змінилося. Насамперед, змінилося ставлення самих селян. Миколі своєю поведінкою та уважним ставленням до односельчан вдалося заслужити їхню прихильність. Сусіди кажуть, важко навіть уявити, що така людина могла бути засуджена: не палить, не п’є, займається спортом, щоранку бігає і долучає до цього сільську молодь. Останнім часом навіть у сільській раді порушували питання про те, щоб Миколі дозволити в сільському клубі навчати юнаків боксу, бо сам колись займався цим видом спорту і навіть має спортивний розряд. Поговорили і вирішили, що це буде можливим лише з наступної весни, коли потеплішає, бо взимку приміщення клубу не опалюється, а тому немає ніяких умов для проведення тренувань. Але навіть це не зупиняє сільську молодь, яка частенько бігає до Миколи, аби побоксувати грушу, потягати штангу чи гантелі, що знаходяться в його дворі. Працює Микола на «Азоті» різноробочим за двісті гривень у місяць. Звичайно, дуже складно прожити із сім’єю на такий заробіток, коли сто гривень доводиться віддавати за винайм будинку. Добре, хоч рідні допомагають. Та й дружина заробляє якусь копійчину, працюючи продавцем в одному з магазинів Рівного. Усе, здавалося б, добре, якби не одне «але» — як кажуть на зоні, йому до дзвінка залишилося майже три з половиною роки. Незважаючи на це, Миколі досі дуже складно звикнути до свого напіввільного статусу. Про нього нагадують постійні перевірки, що проводять працівники колонії. Крім того, поселенець не має права покидати трикілометрову зону, а це, за його словами, дуже тисне на психіку — неначе собака на прив’язі, тільки із подовженим ланцюгом. Проте Микола вірить, що згодом він отримає довгоочікувану свободу, хоча б умовно-достроково. А далі? Бог розсудить. В одному він впевнений точно, що роки, проведені за гратами, і ті «три кілометри свободи» не забуде ніколи.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також