У гурту «Ot Vinta» рік, що минає, був веселим. Нарешті видали альбом, ударно засвітилися на телеекранах, зробили божевільний концерт у Рівному й традиційно їздили просторами північного сусіда. Останній виступ в одній із столиць російського року Єкатеринбурзі (Свердловську) вразив як музикантів, так і тамтешніх рокерів. Принаймні промерзлий на уральських морозах Юрій Журавель поїздкою залишився задоволений.
— Чим запам’ятається 2003 рік, не беручи до уваги довгоочікуваний альбом? — Мабуть, саме цією поїздкою в Єкатеринбург. Історія така — ми приїхали туди за чотири дні до запланованого концерту в клубі «Фауст», оскільки немає ніякого, насамперед фінансового, сенсу їхати в таку далечінь заради одного виступу. Чотири дні трохи грали в ресторанчику «Вечера на хуторе», куди народ приходить щось пожувати, побалакати, а тому нас просили грати тихіше, аби не дуже заважати. В результаті на четвертий день нашого виступу людей прийшло більше, аніж завжди. І можливо, тому в клубі у нас вийшов надзвичайний концерт — ми виплеснули всю енергію, лупонули по повній програмі. Склалося враження, що публіка там зголодніла за таким драйвом — власне, недолік багатьох уральських гуртів, це впевненість, що музика повинна бути депресивною. Після виступу люди підходили й казали: «Помітно, що ви ближче до Європи». Ми проїхалися Росією і зрозуміли, наскільки вона велика і що всі ці приколи з Тузлою — з їхнього боку свинство. Мене постійно вражає їхня гостинність та відкритість, чого, мені здається, у нас немає. Коли ми повертаємося додому, постійно питають, як до нас ставляться росіяни. Принаймні «Ot Vinta» вони приймають чудово, це ми погано до них ставимося. Але мене радує, що у нас з патріотизмом справи набагато кращі. — Як вдається налаштовувати контакти з далекими Свердловськом, Тулою і т.д? — Все виходить за ланцюговою реакцією — виступимо в Москві, там буде людина з Пітера, потім нас почує хтось інший, розкаже директору якогось ще одного клубу, навіть в іншому місті. Той, хто їздить, постійно з кимось знайомиться, налагоджує контакти, знаходить нових друзів. Звісно, трохи ризиковано їхати в невідоме й далеке місто, проте не можна замикатися на якомусь одному виді заробляння грошей, потрібно постійно освоювати географію, пропонувати себе, як музиканта. Я не сприймаю людей, які кажуть: «Вам добре, ви їздите, маєте знайомих». Але ж це шмат роботи, потрібно працювати. — У тебе гарні враження від росіян, і не дуже — від рідних слухачів. Але чи не від того, що останнім часом ви тільки й буваєте, що в Росії? — Можливо, ти й маєш рацію. Хоча ми їздимо в Польщу — там успіх, їдемо в Росію — там круто. А в Україні — ні. У своїй Вітчизні, як відомо, пророків немає. Щоправда, давно ми вже тут не виступали, не показували нових речей. Це тому, що в Рівному важко працювати — тут мало грошей. — А для творчості грошей вам потрібно багато? — Не те, щоб дуже, але без них музиканту нікуди. Ми хочемо видати новий альбом, оскільки наші шанувальники цього вимагають. Київська тусовка чудово розуміє, що для випуску альбому потрібні гривні — й вони йдуть на концерти та платять гроші. — Чи плануєте щось змінювати в музиці, через яку вас лагідно називають «хохлобіли»? — Взагалі, частіше нас називають «салобілами», по аналогії з «сайкобілі». Ми будемо завжди доводити, що «украбілі» — це не лише українські народні пісні, перероблені під наш формат. У тому ж Єкатеринбурзі, як і в Пітері, публіка досить консервативна щодо музики — вони вважають, що ані ми, ані «Mad Heads» граємо не «рокабілі», а якусь незрозумілу суміш, причому в тусовці у них до абсурду жорсткі рамки, навіть в одязі. Ми давно зрозуміли, що у ці рамки не влазимо, а тому надалі будемо лише розширювати свої можливості. «Украбілі» вигаданий нами і нам робити з ним, що завгодно. А щодо всіляких назв, то ми плювати на це хотіли. — Я пам’ятаю «Ot Vinta» як палкого противника «попси». Тепер вмикаю телевізор, бачу в не зовсім інтелектуальній передачі знайомий колектив. Одразу виникає асоціація з грудастими зірками, що розкручуються завдяки ток-шоу та подібним ігрищам... — З одного боку, перед «Перехрестям кохання» я спочатку сам хвилювався — ми ж рокери! З іншого боку — для рокера канонів не існує. Пішли всі на три літери! Що хочемо, те й будемо робити. Ми ламаємо правила навіть своїми жовтими шортиками та футболками, через що багато хто дивується — а де рвані джинси, косухи та ірокези? Правила поділу — попсовики повинні поводитися так, а андеграундні музиканти — по-іншому, абсолютно не для нас, адже ми теж розкручуємося. Рок завжди був альтернативою «попсі», а ось ми хочемо бути альтернативою року. — Тобто дует з Повалій можливий? — Та хоч з Борисом Мойсеєвим. Часи зараз такі — є вибір — хочеш щось слухати, бери касету й слухай. А нам, для того, аби нас почуло більше людей, потрібно чимось жертвувати. В даному випадку рок-культурою. Якої насправді вже не існує.
