Цокотячи на стиках рейок, похитуючись на стрілках, мчать потяги колією. Купуючи квиток у залізничний вояж, люди, які стають пасажирами, мабуть, дуже рідко думають про того, хто керує потягом. Ще менше про нього говорять, і яскравий приклад цьому відповідь дитини одного мого знайомого на запитання: «Хто веде поїзд?». Малий трішки подумав, а потім видав неочікуваний неологізм: «Поїздист». І це цілком логічно, бо ж він ніколи не чув, що таку людину називають машиністом.
З одного боку, нікому й на думку не спаде знімати машиніста в рекламі пива, бо для цього досить любителів футболу, а з другого — не вважається в наш час ця професія престижною. Як неважко здогадатися, далі мова піде саме про людей, на яких лягає відповідальність за наше життя, коли ми сідаємо у вагон. Мій співрозмовник пропрацював на колії не один десяток років, починав ще наприкінці сімдесятих помічником машиніста. — Пане Олександре, пробачте за дурне запитання, але ж розмову треба з чогось розпочинати. Отож, чи не мріяли ви в дитинстві стати машиністом? — Скоріше за все, машиністом мріяв у дитинстві стати мій батько, хоча, брехати не буду, він мені про це ніколи не говорив. Просто коли ми з ним гуляли, то метою наших прогулянок часто-густо був саме вокзал. З одного боку, батьку, як мені, було, мабуть, цікаво дивитися, як прибувають і відправляються поїзди, а з іншого — на вокзалі завжди можна було випити свіжого пива. До речі, в ті часи — десь наприкінці шістдесятих — ще досить часто зустрічалися паровози. Пам’ятаю, одного разу ми з батьком прийшли на вокзал і підійшли до паровоза. Батькові спало на думку, що мені не завадить ближче ознайомитися з технікою, і він попросив машиніста взяти мене, так би мовити, «на борт». Той у проханні не відмовив, бо був або дуже доброю людиною, або ж мав гіпертрофоване почуття гумору. Справа в тім, що в мене тоді була така собі шубка з білого кролика. Отож коли я вийшов із кабіни паровоза, то, м’яко кажучи, вона назавжди втратила свій колір. Уявіть, якого прочухана дала нам із батьком мати! — Напевно, цей яскравий спогад і визначив ваш подальший шлях. Які були перші враження, коли почали працювати? — Був якось під час стажування такий момент, коли я зрозумів, що обраний фах — це не лише постійні мандри, але й доволі небезпечна професія. Ми їхали тоді перегоном Броди-Здолбунів, а нам назустріч іде вантажний поїзд із щебенем. Якраз сутеніло, і я вам скажу, що коли бачиш здалеку вогні зустрічного поїзда, то на сто відсотків певен, що нам не розминутися. Отож ми зближаємося, і тут машиніст каже: »Пригнися!». Я сховався за щиток, воно прогуркотіло, а в кабіні раптом дуже похолодало. Я піднімаю голову, а лобового скла немає, обличчя машиніста геть порізане скалками. — Хтось жбурнув каменюку? — Ні, просто під час руху на великій швидкості між поїздами виникає сильна турбулентність, яка здатна здійняти в повітря невеликі камінчики, що можуть наробити великої біди. — До речі, чи часто трапляються на залізниці нещасні випадки? — Була колись така байка, що поїзд анітрохи не безпечніший за літак, бо одного разу вони таки зіштовхнулися. Байка байкою, але свого часу, коли обсяг перевезень вантажів був незрівнянно вищим, аніж зараз, таке явище, коли сходили поїзди з рейок, було частим. — Та це ж партизанів не треба! — В основному це були вантажні поїзди. Отож жертв майже не було. — З яких причин це траплялося? — Причин можна назвати декілька. Несправність обладнання, яке має гарантувати безпеку руху, знос матеріального складу або ж неналежне ставлення до роботи людей, які повинні стежити за обладнанням. Взагалі ж, людський фактор на залізниці, як і усюди, відіграє дуже велику роль. От, наприклад, зазор між вусиками стрілки та рейок має бути не більш ніж чотири міліметри. Якщо під час перевірки електромеханік не помітить, що він збільшився, то гребінь колісної пари «ріже» стрілку і потяг, так би мовити, починає намагатися їхати відразу у два боки. Як наслідок, схід поїзда з рейок. І лише уявіть собі, що може накоїти некерована махина під дією інерції! Причиною катастрофи може також стати елементарна людська дурість. Якось одного разу під Новий рік був випадок, коли черговий диспетчер звернувся до машиніста з проханням зрубати його синові ялинку. Той якраз їхав Карпатами, де з ялинками проблем немає. Отож він із помічником зупинили поїзд і пішли в ліс за ялинкою — чого ж, справді, не зробити людині приємне? Проте вони не врахували, що залишили стояти поїзд під гору. Поки вони вибирали гарне деревце, гальма відмовили і він зрушив із місця. Тим часом диспетчер, впевнений, що той поїзд перебуває на місці, відправляє зі станції інший. І тут у нього врізається некерований локомотив. Як наслідок новорічного подарунка — купа понівеченого заліза і дві жертви, на щастя, обидва потяги були вантажними. — Чи доводилося вам особисто потрапляти в аварії? — Ні, Бог милував. — А як стосовно, так би мовити, «синдрому Анни Кареніної»? Адже, кажуть, люди досить часто вибирають для самогубства рейки. — У мене було кілька подібних випадків, і я нікому не побажаю бути на моєму місці. Це не лише жахливе видовище, але й… Та розкажу докладніше. Я тоді вже працював машиністом, і от на одній з білоруських станцій трапилося таке. Наш поїзд пропускали без зупинки по першій колії. Сунемо ми, значить, на малій швидкості, попереду в нас зелений і ніби нічого не віщує біди. Аж тут раптом прямо під колеса на рейки стрибає якийсь чолов’яга. Від несподіванки я втратив кілька секунд до того, як почав гальмувати. Хоча, як на мене, навряд чи ті миті щось змінили б. Не встиг потяг зупинитися, як у кабіні з’явилися міліціонери і пред’явили мені звинувачення мало не в навмисному вбивстві. Я остовпів і потім майже місяць писав у різноманітні інстанції пояснення, що ту людину ніколи й в очі не бачив. Як виявилося згодом, той чолов’яга був якимось важливим злочинцем, а може й шпигуном — біс його там знає! Його якраз мали доправити на допит, аж тут нагодився я зі своїм потягом. — Цікавий збіг обставин. — Як на мене, то не дуже. — Чи траплялося ще щось подібне? — Авжеж, ще разів п’ять люди знаходили смерть у мене під колесами. Я вже не рахую, скільки з тих, хто вижив, втратили кінцівок. Бо хоча й усюди написано, що залізниця — це зона підвищеної небезпеки, що при переході колії треба керуватися певними правилами, люди просто не звертають на це уваги і воліють сунути прямо під колеса, вкорочуючи собі у такий спосіб не шлях, а життя та кінцівки. Проте одного разу я був свідком дуже дивного випадку. Перегін був доволі довгий, швидкість поїзда сягала за сотню, аж тут метрів за п’ятдесят на рейки вибігає людина і дивиться мені прямо у вічі поглядом, який запам’ятався назавжди. Це продовжувалося кілька секунд, але вони видалися мені чи не годинами. Я почав гальмувати, але, зважаючи на швидкість та інерцію, гальмівний шлях потяга становить мало не півкілометра. Отож коли ми зупинилися, я повідомив про нещасний випадок найближчу станцію, повернувся до свого помічника, який стояв блідий, мов полотно, бо таке в його практиці сталося вперше, і кажу: «Пішли». Шлях назад дався йому, та й мені теж, нелегко. Уява малювала різні жахіття, на кшталт… Ні, не буду про це. Так-от, підходимо ми до місця, де це трапилося, а той сердега лежить і на нас, як на привидів, очима кліпає. Живий, виходить, лише ноги переламані, бо якось викрутилися під незвичним кутом. У нас трохи відлягло від серця, і ми до нього. Аж тут він почав репетувати, мовляв, геть, не хочу жити. Шок, зрозуміло. — Як же могло трапитися, що він залишився живий після, гм, герця з потягом? — Бог його знає. Ми вирішили, що його відкинуло повітряною подушкою, яка утворюється попереду локомотива. Хоча цілком можливо, що у справу втрутилася якась інша сила. Потім у кущах були знайдені дві його передсмертні записки. В одній він прощався з рідними, а в другій просив міліцію нікого в його смерті не звинувачувати. Передбачливий хлопець. Та я був вражений іншим. Люди дуже часто скоюють непоправне в стані афекту, а той усе обдумав і мав снагу чекати, коли, нарешті, з’явиться поїзд. Здивувала також його сила волі, адже не кожному вистачить духу вийти один на один з електровозом. Не знаю, живий він зараз чи ні, але більше під колеса мені не потрапляв. Можливо, зробив висновок, що треба жити, поки живеться… — Дякую за розмову і насамкінець хочу поздоровити вас із професійним святом, яке вже не за горами.
