У тих, хто знайомий з історією сервісу на Україні, слово «корчма» викликає в уяві стару хату на битому шляху, а в тій хаті брудний шинквас, за яким обов’язковий жид догідливо посміхається і розливає козакам горілку. З тих часів багато що змінилося, проте ще, напевне, довго буде існувати бажання козаків пити і, як наслідок, будуть люди, які ту горілку їм продаватимуть. Це підтверджує розмаїття барів у нашому місті, де, як правило, п’ють цивілізовані козаки.
І тут, немов між іншим, виникає запитання: а де ж пити не зовсім цивілізованим або, скажемо більше, козакам бомжуючим? Відповідь ніби на поверхні — нехай собі п’ють на звалищах та смітниках. І знову ж тут ніби все логічно, бо «собаці — собача смерть», та є одна заковика — щоб щось пити, треба його десь придбати, а з грошима у тих «моторних парубків» без певного місця проживання не густо. Отож, мабуть, і довелося б їм вести тверезий спосіб життя, якби не добрі люди, які взяли на себе нелегкий труд постачати цьому контингенту горілку саме у тому обсязі, на який вистачає у покупців грошей. Систему цю вони, до речі, запозичили саме в корчмарів. Отож далі мова піде саме про одну з таких »точок», де бажаючі можуть придбати «вогняну воду» саме тоді, коли хочуть, і саме стільки, скільки можуть. Якщо вам знову згадалася стара хата на битому шляху, то викиньте її з голови — ця сучасна майже корчма розташована в одному з п’ятиповерхових будинків у центрі міста. Бомжі, які там тусуються, запевняють, що це місце доволі «грибне», як у плані смітника, так і у контексті «щодо випити». Якщо вам цікаво, то можете ознайомитися із звітом про одне з таких місць. Хочеться попутно зазначити, що це не видумка кореспондента, якому раптом заманулося спуститися «на дно», а майже стенограма розмови біля майже корчми. Взагалі ж, як випливає з розмови з індивідуумом на ім’я Вітя, центр нашого міста залишається центром для всіх верств населення і життя тут вирує навіть для таких, як він. Треба також додати, що цей чоловік — людина років за п’ятдесят з невизначеним минулим — і був гідом по місцях центрального, так би мовити, бомжового сервісу. Почувши про те, що матиме «наркомівські сто грамів», якщо покаже всі визначні пам’ятки центру з погляду бомжа, він тут же запитав: чи ці грами йому будуть авансом для хоробрості, а чи оплатою за роботу. Довелося пана бомжа запевнити, що буде і до, і після, однак, позаяк він належав до тих, хто надає перевагу склянці в руках перед пляшкою в небі, то наша розмова і розпочалася перед входом у під’їзд, де наливали. — Скільки в тебе є? — задав конкретне запитання Вітя. — Скільки треба? — Ти давай скільки є, а там розберуться, — запевнив гід. Незважаючи на те, що ця фраза віддавала якимось кегебізмом, з нею важко було не погодитися. — Дві гривні вистачить? — Ще й тобі випити залишиться, — запевнив Вітя і старим мудрим вороном полетів до джерела. Була, до речі, майже перша година ночі. Мені теж стало цікаво і я пішов слідом. Проте поводир заперечив, що мій вигляд не відповідає вимогам корчмаря і мені краще зачекати внизу. І поки я думав, що дарма сумнівався в тому, що кожен поважаючий себе заклад повинен мати свої вимоги до клієнтів, Вітя повернувся гордий як той Олександр Македонський. — От ти знаєш, що я тобі скажу? — звернувся він до мене, коли ми сіли у дворі на лавку. — Висоцький — золота людина. І горілка в нього добра. Від неї ще жоден, за моїми відомостями, не помер. І наливає, як треба. Навіть коли немає грошей. На вексель, розумієш? От що таке справжня довіра! — Висоцький? — перепитав я. — Це його прізвище? — Біс його знає, яке в нього прізвище, — Вітя налив собі дозу, судячи з якої, можна було подумати, що він двічі нарком, хильнув її і, проробивши ввесь ритуал закушування мануфактуркою, пояснив: — Висоцький тому, що живе високо, зрозуміло? Що ж тут незрозумілого, подумав я, було б поряд кладовище, то його б звали Могилянський, бо прізвиська породжують обставини: Іуда, наприклад, з Каріота, Льова Задов і так далі. Поки я про це роздумував, мій, так би мовити, співрозмовник, накотив ще кілька грамів, закурив і почав натякати, що непогано було б повторити «похід у гори». — А як стосовно визначних місць? — спробував я нагадати йому про домовленість. — Та ти знаєш, де перебуваєш? — почав розмахувати руками Вітя. — Ти диви, яке дерево! — він махнув чи то на дуб, чи то на тополю метрів зо три в обхваті. Його ще при Петлюрі посадили! Можливо, навіть когось під ним і розстріляли! От, наприклад, я в цьому дворі мало не помер. — Треба думати, не від горілки? — ліниво поцікавився я, розуміючи, що, скоріш за все, екскурсія центром з погляду бомжа закінчилася, так і не почавшись. — Пхе! — пирхнув Вітя. — Мене хотіли тут вбити. — Та невже? — Гадом буду, — стрепенувся він, немов відчувши, що його історія може бути цікавою для мене. — Була тут колись альтанка, де я любив теплими ночами спати, бо, сам же розумієш — життя таке. І одного вечора, тільки я задрімав, приходять якихось двоє і питають: «Що тут робиш?». Та, кажу, — а на той час я вже місцевих хлопців знав, — Колобок дозволив переночувати. «Який в біса Колобок? — почав кричати один. — Скільки тут живу, ніяких виробів з тіста не знаю!». Я починаю пояснювати, так, мовляв, і так, а він веде своєї: «Ось бачиш цю пляшку в моїй руці? Зараз ми її вип’ємо, зробимо «розочку» і тебе завалимо, як порося, зрозумів?». І слово в нього не розходиться з ділом — він з товаришем п’є, а мені залишається лише лічити їхні ковтки до своєї смерті, бо тікати нікуди — вони сіли якраз на вході. Вбивці мої, значить, пляшку допивають, а я молюся, як вмію, і питаю: «За що ж мене вбивати? Що я вам зробив?». «От, — відповідає один, — поки нічого не зробив, ми тебе й заб’ємо, бо життя своє ти викинув на смітник і користі від тебе вже нікому не буде, одна гидота». Я лежу, немов холодний… — А що, справді могли вбити? — Хто його знає, бо й справді життя моє скінчилося років з вісім назад, коли… — Слухай, — перебив я, позаяк почав серйозно побоюватися, що моєму дарлінгу Віті заманеться розказувати про все своє життя, починаючи з колиски, — ти вже все допив? Вітя зрозумів це по-своєму. — Вибач, але якщо ще є гроші, то я збігаю. Горілка — те, що треба. — Ні, дякую. Краще вже розкажи, чим все скінчилося? Сподіваюся, все закінчилося добре, бо, як на примару цього двору, ти виглядаєш доволі матеріально і п’єш нівроку. Вітя уважно подивився на мене і сумно проказав: — Ти теж злий. Хоча й не такий, як вони. Так, для мене все закінчилося добре. Вони спробували розбити пляшку, але забули, що легко розбити лише повну пляшку, а порожня об дерево б’ється погано. Отож вони постукали нею об столик і пішли собі… Я теж вже піду. Дякую за все. Вітя встав і пішов у ніч. Людина пітьми. Бомж. Знехтуваний суспільством та й, за великим рахунком, мною також. Трохи нижче від повного Місяця світилося вікно квартири, де його жодного разу не образили.
