Про тих, хто спеціалізується на екзорцизмі, писали й пишуть багато, починаючи ще з Біблії, де розповідається, як Ісус Христос перегнав бісів з людини в стадо свиней, які з цього горя потім втопилися. Про екзорцистів йде мова і в романі Вільяма Пітера Блетті «Той, хто виганяє диявола», за яким знятий однойменний фільм, а також у низці публікацій, що регулярно з’являються у засобах масової інформації. Так, нещодавно мені на очі потрапило повідомлення про одного англійського священика, якого запросили вигнати диявола з комп’ютера.
Ця історія про диявола, який іде в ногу з часом, лише одна з багатьох, що викликають посмішку і згодом швидко забуваються. Мабуть, вона теж швидко згладилася б з моєї пам’яті, якби через кілька днів не зустрів сусідку, яка вирішила висвятити свою квартиру, бо, мовляв, в її стінах відчувається нездорова атмосфера. Для проведення цього обряду вона запросила священика отця Олега, з яким ми познайомилися та розговорилися після закінчення процедури. — Чи вважаєте ви, що ритуал освячення помешкання є необхідним і приносить людям користь? — Безперечно. Освячення наближає нас до Бога, нейтралізує негативну енергію, спричинену людськими гріхами. Особливо цей ритуал актуальний там, де сталося вбивство або самогубство та тиняються неспокійні душі. Також із давніх-давен люди висвячували не лише свої домівки, але й предмети побуту. І в древніх, і в сучасних требниках записані молитви «На колісницю», «На сани», «На освячення зброї». Зараз є молитви на освячення літаків і так далі. Усе це має нагадувати людині, що всюди присутній Бог і, відповідно, Його благодать розповсюджується на все. — А чи не може людина сама прочитати молитву, щоб освятити те, що їй потрібно? — Молитва ніколи не зашкодить, але щодо ритуалу освячування, то тут мова йде про легітимність дійства. Цей обряд має проводити тільки православний священик, який є зброєю в руках Ісуса Христа, Того, Хто невидимо відіграє головну роль при освяченні. Так, древні іудеї при освяченні кропили предмети, які треба було очистити, кров’ю жертовних тварин, що уособлювала невинну кров Христову, пролиту за людей. — Чи існує, так би мовити, гарантія на обряд освячення? Тобто як довго, наприклад, у цій квартирі протримається благодать? — Як максимум, 40 днів. Якщо, звичайно, людина не буде грішити й далі. Правильніше було б говорити, що освячення гарантує зникнення всього негативного, що було тут раніше. Хоча бували випадки, коли іноді після освячення залишалися так звані барабашки, і тоді треба було ще читати молитви на неспокійний дім, на вигнання злих духів тощо. І тут уже багато залежить від духовних якостей священика. Я б назвав екзорцистів гвардією духу, тому що саме від його сили залежить успішний результат боротьби із силами зла. — Кажуть, є такі місця, де, що б не робили, як би їх не святили, все одно відбувається якась чортівня. Що ви скажете з цього приводу? — Мені розповідали, що років із двадцять тому в Хотині, що недалеко від Рівного, жив чоловік, якого перед будівництвом хати спеціально запрошували проконсультувати стосовно вибраного місця: чи варто там щось розпочинати взагалі. Він приходив, ночував і на ранок казав, добре це місце чи ні. І ось одного разу до нього звернувся молодий чоловік, якому виділили ділянку під хату на березі річки. На ранок він отримав відповідь, що будувати там не можна ні в якому разі. Та господар був комуністом, не вірив ні в чорта, ні в Бога і вирішив-таки хату збудувати. Вона була вже майже готова, коли він із сім’ю заночував там вперше. Та виспатися їм не довелося. У стіни всю ніч щось гупало, а ляда погреба підскакувала так, ніби її хтось гамселив кулаками знизу. Наступного дня один із будівельників пригадав, що коли копали котлован під фундамент, то наштовхнулися на підземну порожнину, яку довелося засипати. Потім хтось із старожилів розказав легенду про поганське капище, яке колись стояло саме на цьому місці й древнє божество якого, очевидно, потривожили під час будівництва. Отож господар вивіз усе, що було можна, і що з тією хатою було потім, я не знаю... — Чи траплялися у вашій практиці випадки, коли з проявами нечистої сили доводилося стикатися особисто? — Авжеж, були. Так, одного разу мене запросили освятити квартиру, де жив старий дід та його син із дружиною. Син звернувся до мене на прохання батька, який постійно жалівся, що йому щось вчувається. Ніби щось стукає в грудях і цей стукіт йде ззовні... Що характерно, його чув лише дід. Отож син і вирішив, що ритуал освячення заспокоїть старого, зніме те, що вважав за старече самонавіювання. Я прийшов і перш за все ми із сином оглянули всю квартиру, яка, до речі, знаходилася на п’ятому поверсі під самим дахом, а також горище, адже могло бути й таке, що той стукіт мав цілком матеріальне походження, проте нічого такого не виявили. Потім я порозмовляв із дідом, поведінка якого видалася мені трохи неадекватною. Він поводився дуже грубо, був похмурий, ніби щось його давило зсередини. Від нього я дізнався, що він кілька разів бачив якісь незрозумілі тіні, а одного разу йому привидівся великий чорний кіт, який ніби забіг до квартири. Отже, було схоже, що тут не обійшлося без чорної магії. Я почав готуватися до проведення ритуалу, аж раптом відчув сильну втому, сів у крісло перепочити і ніби задрімав. І сниться мені, наче зі стелі тягнеться донизу велика чотирипала лапа і саме її пазурі й стукають у підлогу… — Можна сказати, що сон наснився, так би мовити, в руку. І що було далі? — Під час ритуалу я помітив в одному місці надірвані шпалери і фрагмент якогось малюнку під ними. Коли ж ми відірвали шматок, то побачили, що це сатанинська пентаграма. І такі пентаграми були під шпалерами і на інших стінах. Потім я з’ясував, що раніше цю квартиру знімали наркомани, які займалися сатанізмом. Отож, закінчивши святити квартиру, я порадив господарям якнайшвидше зробити ремонт. Наскільки я знаю, зараз у них усе добре. — Невже таке могло статися через якісь дурні малюнки? Тим більше, що дід навіть не знав про їхнє існування? — Розумієте, наприклад, хрест та ікони відганяють злих духів, мають захисну силу, яка йде від Бога. Так само і диявол має свої знаки. Вони здатні накопичувати негативну енергетику, яку й відчуває людина. І не важливо, вірить вона в Бога чи ні. Саме це й відбувалося з тим дідом. Організм літньої людини дуже вразливий до впливів ззовні, бо не має того енергетичного захисту, що є в молодих. Таким людям я б порадив носити для захисту молитовні пояски, на яких написано «Да воскресне Бог» і дев’яностий псалом, а також, звичайно, хрестик. — Зрозуміло. А власне екзорцизмом займатися не доводилося? Ставати, як кажуть, на герць із дияволом? — Я розкажу про один випадок, який трапився зі мною років чотири тому в Рокитнівському районі, де в мене був перший прихід, а ви вже самі будете вирішувати, як це назвати. Якось одного разу запросили мене освятити одну хату. Вона стояла метрів за триста від села. Там жила жінка із сімнадцятирічним сином і п’ятнадцятирічною дочкою. В селі ходили чутки, що її дочка хворіє на лунатизм — хтось бачив, як вона ночами гуляла на даху, а про сина казали, що він біснуватий, — якраз незадовго до того він під час припадку втік у ліс і бродив там кілька тижнів. — Що, на вашу думку, спричиняє у людей біснуватість? — Основною причиною я б назвав безбожність. Також це може спричинити родове прокляття або ж гріхи, через які в людину вселяється біс. Які саме, то це окрема тема для розмови. Отож люди порадили матері, яка особливою набожністю не відрізнялася, освятити хату. Коли я закінчив цю процедуру, вона попросила мене почитати також молитву і над дітьми. Тут хочу зазначити, що не завжди можна священику, а тим більше сімейному, читати заклинальні молитви. Та я погодився, щоб потім самому вимолювати ласки Божої. І ось я читаю над ними, а вони стоять і через силу посміхаються — така в них була ніби захисна реакція, — але бачу, що кутики рота в обох нервово сіпаються. Я покропив їхні ліжка, вдячна жінка дала мені пакет з харчами, і коли вже виходив із хати, то раптом відчув, як сторонній голос ніби промовив у мене в голові: «Тобі це так не минеться. Навіть не сподівайся!». — Треба думати, що це був голос із потойбіччя? — Саме так. Мені стало трохи не по собі, аж мороз по шкірі пробіг, та коли вийшов на вулицю — був літній день, сяяло сонце і це минулося. Отже, іду я до села і раптом чую за собою собаче гарчання. Озираюся — нікого. Іду далі, на душі знову стало неспокійно, мене почав розбирати незрозумілий страх, а воно, невидиме, час від часу гарчить і гарчить позаду. І тут знову чую голос: «Я з тобою так розрахуюся, що ти ще заплачеш!». Я прискорив кроки, щоб швидше дістатися до людей, і незабаром уже порівнявся з першою хатою, аж там у дворі бачу — на величенькій купі гною біля хліва сидить великий чорний бульдог. Я ще встиг здивуватися: «Звідки в цій глушині такий гарний породистий собака?», як він раптом кинувся просто на мене. Мовчки. Від несподіванки я розгубився, а позаяк в руках у мене були пакети — один із харчами, а другий — із хрестом, євангелієм та ритуальним одягом, то інстинктивно прикрився ними, хоча вони навряд могли захистити мене від вишкірених собачих зубів, з яких капала слина. Пес летів на мене ніби у сповільненій зйомці і кожна деталь бачилася дуже чітко. Минуло чи не з десять хвилин суб’єктивного часу, коли я, нарешті, спромігся виставити пакета з церковними атрибутами. І тут той пес наштовхнувся на нього, і я почув, як гидко клацнули його щелепи. Він заскавучав і різко скочив за мою спину. Я обернувся, а собака вже кудись щез. Я покрутив головою, але розбиратися з господарями, які тримають такого небезпечного собаку не на прив’язі, настрою не було. Та й часу також. Я зайшов до них наступного дня і спитав, чи всі в них собаки сьогодні прив’язані. Вони відповідають, що, мовляв, усі. А як, запитую, щодо чорного бульдога? Звідки він такий гарний у вас узявся? Син, кажуть, якось із міста привіз, але той бульдог уже півтора року як здох. І, що цікаво, був закопаний саме під тією купою гною. На мене від тих слів наче могильним холодом повіяло… Я був шокований, але не настільки, щоб розповідати вчорашню історію, бо люди ще могли подумати, що в священика не все гаразд з головою. — Веселенька історія, нічого не скажеш. Треба думати, що ви, напевне, заділи злого духа за живе, адже навряд чи він мстився б із доброго дива. Цікаво, чи було якесь продовження — такий собі варіант потойбічної вендети? — Ні, але охоту виганяти бісів у мене відбило надовго. — Чи можете назвати село, де це було? — Не треба. — Не хочете, щоб згадувалася його назва? — Ні, село називається Нетреба. Повертаючись же до нашої головної теми, хочу сказати, що, на мою думку, цей випадок яскраво ілюструє, наскільки освячення важливе. Особливо для так званих окультно залежних людей та будівель із дурною славою. — Не буду з вами сперечатися. Дякую за розмову.
