Так само кожен з нас знає, що жодних результатів спроба розвінчати кумира в очах його фанатичного прибічника не принесла. Навпаки – кожне нове викриття нехорошості цього кумира приводило його фанатів у все більший екстаз і їхнє поклоніння ставало все більш фанатичним.
Я теж мав таку слабкість. Колись давно я думав що ми живемо саме так лише тому, що народ не знає правди. Тож варто цю правду людям розповісти і все одразу ж налагодиться. Цим я, власне, щодня і займаюсь вже який десяток років. І щораз переконуюсь, що усі наведені мною факти про ту чи іншу людину відлітають від її фанатів як ухилянт від воєнкомату.
Спочатку я думав, що це явище є наслідком властивості людей, наділяти тих, хто їм сподобався, тими якостями, яких ті не мають. І тим самим вигадувати собі героїв. Потім я вирішив, що проблема в мені самому. Бо я не здатен бути занадто переконливим аби фанати припинили вважати чорне за біле і навпаки. Лише згодом до мене дійшло, що фанати обожнюють свого кумира саме за його недоліки і навіть за його злочини. Причина проста – самі би хотіли такими бути але не виходить. Тож залишається лише радіти за того, за ту, чи за тих, кому вдалося здійснити їхні потаємні прагнення.
Колись, ще за комуністів, Андрій Панчишин написав пісню про «день злодія», описавши демонстрацію на честь цього вигаданого ним свята. Пісня закінчувалась словами: «А позаду стурбовано дрібочуть ті, що не можуть вкрасти але хочуть!». Скажете що це не так? Кажіть – я не буду заперечувати.
