У серпні 1968 року з Чехословаччиною сталося те, що могло статися з нами. У відповідь на непокору з боку чехословацького лідера Дубчека до країни увійшли війська СРСР, які за декілька днів захопили Прагу, заарештували Дубчека, посадивши на його місце привезеного з собою Гусака.
У нас, тобто в СРСР, про це повідомляли так: до влади у Чехословаччині прийшли замасковані вороги і якби не радянські війська, то там би вже були танки НАТО. Тож доблесні радянські воїни врятували братню Чехословаччину, за що чехословаки їм безмежно вдячні.
Я тоді саме пішов до четвертого класу. У половини моїх однокласників батьки були військовими і були тоді у Чехословаччині. Жодних негативних емоцій, жодного протесту не було чути навіть близько. Більшість наших сусідів та знайомих ніби і не помітили що у Чехословаччині щось відбулося. Хоча не помітити цього було неможливо – тисячі жителів нашого міста у серпні 1968-го були призвані на «курси військової перепідготовки», заселившись на певний час до казарм, які залишились порожніми після того, як війська гарнізону рушили до Чехословаччині.
Усі тоді мовчали – значить так було треба! А що вони могли зробити? Хіба вони обирали владу, яка послала війська до чужої країни? Хіба вони мали хоч якийсь спосіб щось змінити? Про це тоді ніхто не міг навіть подумати. Тим більше, що правди про війну у Чехословаччині ніхто не знав. А хто знав, ті мовчали.
За два роки по тому в нашому піонерському таборі був вожатий, який поступив до інституту після армії, у складі якої воював у Чехословаччині. Якось увечері біля піонерського вогнища, він почав нам про ту війну щось розповідати, будучи трохи напідпитку. Щось страшне і абсолютно протилежне тому, що ми чули по телевізору. Назавтра ми чекали продовження розповіді, але вожатий мовчав ніби нічого не було. Чи то протверезів, чи то хтось вже з ним провів «роз’яснювальну роботу»…
Я зовсім не збираюся виправдовувати росіян, які «не помічають» війни в Україні, або вважають, що так і треба. Просто порівнюю дві дуже схожі війни. Чехам і словакам, яких окупували 1968 року, знадобилося понад два десятиліття аби остаточно звільнитися від російської неволі. Тепер вони вільні країни - члени НАТО та Євросоюзу. Настала наша черга бути чехами.
Хочеться вірити, що ми впораємося із окупантами швидше, аніж вони. А ще років за тридцять-сорок, для когось за нашим східним кордоном, можливо, настане черга бути українцями. Звісно, якщо вони цього захочуть…
Микола НЕСЕНЮК.
