Мені нескладно було зупинитися біля тих блокпостів аби зустрітися поглядом із поліцейськими та військовими, які там стояли. Дивувала відверта глупість того, чим вони там займались понад два роки. Також шкода було дорожнього покриття, яке швидко руйнується в місцях масового гальмування транспортних засобів із подальшим їхнім стартом. Не кажу вже про хлопців та дівчат зі зброєю, які на тих блокпостах не спали ночами, мерзли на холоді, мокли під дощем ризикуючи потрапити під колеса якогось водія, який чи то заснув за кермом, чи то не помітив того блокпосту у темряві.
Нещодавно це все припинилося – до Рівного вже можна спокійно заїхати не зупиняючись. Майже як у старі довоєнні часи. Цікаво – чому саме зараз, а не роком раніше, коли все було так само? Варіантів два – або наше начальство порозумнішало, що навряд, або на тих блокпостах вже немає кому стояти. Зрозуміло, що ми ніколи не дізнаємось, чи покарали когось за такі довгі роздуми, які обійшлися дуже дорого як з матеріального, так і з морального боку. Швидше за все, винних ніхто і не шукатиме – не себе ж карати! Цікаво інше – скільки ще у нас залишилось тих блокпостів, які без проблем можна обійти чи об’їхати? А в тому, що це саме так, я не сумніваюсь. Чекаю лише коли познімають ті блокпости в центрі Києва, у так званому «урядовому кварталі». Бо перепустки, які дають право там ходити і їздити, як і кожні наші перепустки, успішно потрапляють до тих, хто цього дуже сильно хоче.
Гадаю, що вже минули часи, коли нашому незрілому суспільству пропонували довоєнні казочки Юри Луценка про Надю Савченко, яка нібито мала намір стріляти по Верховній Раді з міномета, розташувавшись у Гідропарку. Ми ж бо вже розумні. І стріляють по нам чи не щодня. І туди, де ще є блокпости, і туди, де їх вже прибрали.
