Місто 400 президентів

«…По війні місту передрікали велике майбутнє. Недалеко знаходився радянський кордон, тому планували розвивати торгівлю. Торгівля розвивалася, але у Варшаві та Москві. Через Рівне проходив лише залізничний транспорт з товарами. Ніхто в місті не мав з того навіть гроша. Контрабанда була незначною, тому не могла вплинути на загальний добробут. Проте місто протягом кількох років процвітало. З’являлися нові вулиці, нові будинки, мріяли навіть про каналізацію. Потім настала криза.»

Більшість мешканців Рівного утримували свої сім’ї з торгівлі. Довкола сільськогосподарська територія, дешеве збіжжя, селяни не мають грошей. У магазинах запанувала порожнеча. Місто біднішало. Інвестиції закинуто. Було тільки організовано Волинські Торги, щоб розпочався хоч якийсь рух. Пізніше було побудовано потворне відділення пошти. І на тому все закінчилося. Столиця Волині (так у документі. — Авт.) залишилася надалі великим-маленьким містечком. «Велике майбутнє» було відкладено на потім…

«Оселедцериб»

…В місті є лише одна велика вулиця, яка називається 3?го Травня. До війни вона називалася Шосовою, а оскільки була частиною шосе Луцьк-Корець, то в межах міста викладена бруківкою «котячі голови». По обидва боки тої двокілометрової магістралі концентрується торгове життя. Одне біля одного «кубляться» крамниці, крамнички, магазини з великими вітринами і дерев'яні будки з дешевим барахлом.

Погляд перехожих привертають вигадливі вивіски з рекламою газованої води — «Велика склянка — 2 гроші!», «Сенсаційний освіжаючий напій — American Drix — новинка в Польщі!». Магазини тканин та готового одягу зазивають людей 10?відсотковими знижками, а після годинного торгу з продавцем вони отримують 15%, чим дуже задоволені обидві сторони. Між ними — «Оселедцериб»: на одній вивісці намальований великий оселедець з роззявленою пащею, готовою проковтнути покупця, на іншій — три безглузді маленькі рибки, складені трикутником. У вікні — листівка-повідомлення: «Надійшли оселедці з чудовим запахом!». Всі продають все.

Перші персональні шопери

Одна багата пані приїхала до Рівного на закупи на цілий тиждень. Молодий єврейчик — майстер на всі руки, який знає, де найкраще і найдешевше можна купити, почув, як пані говорила подрузі: «Мабуть, я все владнала, мушу тільки купити одеколон»…

Хлопець зник на п’ять хвилин. А через мить почав силоміць запихати ту пані до сусіднього магазину, почергово тицяючи їй під ніс свої пальці, напарфумовані різними одеколонами, переконуючи, що вказівний пахне як троянда, середній як бузок і т.д. Таким чином він нахвалював їй товар…

Селяни купують тут таємно сахарин, бо цукор їх вже не бадьорить. У прибудовах до крамниць можна дістати популярну на Волині «шнирку» — суміш ефіру та алкоголю. В іншому місці можна знайти золоті рублі, валюту, закордонний паспорт за ціною нижчою, ніж у старостві. Пропонують діаманти з «царської корони», які щораз важче огранувати у Варшаві.

Автобуси і готелі

На вулицях — підводи та дрожки і що декілька годин поодинокий автомобіль. Автобусний зв'язок, чи не вперше в світі, було скасовано через надмірну наповненість. У декількох автобусах постійно панувала жахлива тиснява і розігрувалися справжні «бої» за місця. Щоб ліквідувати зростаюче незадоволення мешканців, рух автобусів було скасовано. Тепер люди ходять пішки або їздять дрожками. Всі спокійні й більше не нервують.

У місті багато готелів з гучними назвами — «Європейський», «Брістоль», «Сан-Ремо», «Бель-Вью» та ін. Багато нічліжок і вмебльованих кімнат. Приїжджих чоловіків у цих кімнатах, будинках і готелях власник — портьє — на вході запитує: яку дівчину пан бажає на ніч. Якщо гість на цю пропозицію не пристає, портьє підозріло дивиться на нього і заходить з іншого боку: «Може, панові приготувати ванну? А може, з рибкою?».

Якщо хтось «клюне» на таку пропозицію, за хвилину відвідає його темноволоса або платинова «рибка». Ванна — то тільки приманка. Бо в жодному готелі її немає. Крім того, ванни неможливі через нестачу води. Бо в місті немає водопроводу та каналізації. Вранці виїжджають на вулицю водовози, кожен веде за вуздечку коня, що тягне бочку на двох колесах, і голосно вихваляє свій товар. Відро — 2 гроші. Магістрат також робить щось подібне. Ставить автомати, з яких ллється ціле відро цінної рідини, якщо вкинеш два гроші. Однак водовози дають кредит і тим ламають хитрі задуми батьків міста. Крім того, постійним покупцям вони дають знижку, а автомати — нічого, чекають тільки грошей. Задарма не дадуть навіть чверть літра води. Для водовозів вони не є загрозливими конкурентами.

Президенти

Люди в Рівному, за деяким винятком, займаються торгівлею або є чиновниками. У загальному, поза національністю, поділяються на два класи — інтелігенцію та решту. Волинські селяни невідомо чому називають інтелігенцію «панами» і заздрять її уявній розкоші. «Решта» така ж, як і всюди — темна маса. Натомість серед інтелігенції вирують великі амбіції.

Ніхто не хоче бути сірою людиною. Кожен хоче бути кимсь і прагне бути вищим, ніж інші. Принаймні мати титул, то вже велике задоволення. Тим, хто бажає величі, приходить на допомогу закон, який дозволяє п’ятнадцятьом мешканцям створити товариство, асоціацію. Приємно сказати: «Я працюю в товаристві (асоціації), прошу пана». Ось чому в цьому маленькому місті є близько 400 товариств. Вулицями прогулюються щодня 400 голів, 400 скарбників, 400 звичайних і генеральних секретарів, а також 400 голів ревізійних комісій, 800 віце-президентів і 800 членів ревізійних комісій, 1600 членів правлінь і кілька, імовірно, звичайних, нетитулованих членів товариств. Якби можна було зібрати всіх тих, що належать до правлінь, і поставити поряд, вони утворили б лінію завдовжки близько трьох кілометрів. Або групу, еквівалентну піхотному дивізіону. А для перевезення на уявний з'їзд до Варшави потрібно було б шість великих потягів. Подібна статистика свідчить про активне «громадське життя» в Рівному.

Два Кавкази

Один Кавказ — то ресторан на вулиці 3?го Травня. Збираються там місцеві президенти, приїжджі чиновники, лісопромисловці, подорожуючі агенти і місцеві громадяни. Під час обідів оркестр грає «Волгу» та «Вероніку», кельнери у смокінгах безшумно подають замовлені страви, а «буржуї», розвалившись у кріслах, попивають чисту «виборову» та радіють прекрасному життю. Ситі й задоволені. Обговорюють польською, російською та єврейською свої інтереси і не думають про інший Кавказ.

Інший Кавказ — то злидні. Велике передмістя, заселене бідотою різної віри та національності. Покручені, вузькі та брудні вулички. Одноповерхові напіврозвалені дерев'яні будиночки та врослі в землю мазанки, вікна яких розташовані на рівні колін перехожих. Тут мають свій куток прості робітники, безробітні, люди, позбавлені спадку, перекупки, дрібні злодії та «бувалі люди». В одній кімнаті часом туляться 2?3 родини. Дорослі та діти. Тіснота, бруд і задуха. Про гігієну ніхто не дбає. Кому та гігієна потрібна, якщо нічого їсти?
Дорослі зранку йдуть до міста працювати, торгувати або красти. Діти на дорозі збирають кінські кізяки, які, як висохнуть, будуть чудовим паливом. Тих дітей дуже багато. Вони худі, брудні та обдерті. Незважаючи на це, вони бігають, граються та сміються. Своє коротке життя провели у передмісті, не бачили нічого кращого, не повинні за ним сумувати. Так росте майбутнє покоління Кавказу — покоління бідняків.

Квіти і клозети

На вулицях величезні плакати TUM. То не перші літери Дешевого універсального магазину (Taniego Uniwersalnego Magazynu), який колись існував у Варшаві, а Товариство міського благоустрою (Тоwarzystwo Upiekszania Miasta) Рівного. Рівне має стати містом гарним, а як відомо, найкраще прикрашають квіти. Отож, громадяни, купуйте, вирощуйте, доглядайте, ставте квіти у вікнах та на балконах! Нехай Рівне стане містом квітів!

На жаль, ці заклики не були підтримані адміністративними покараннями. На плакатах немає стандартної фрази: «Хто не виконує вказане, може бути заарештований на строк до 6 тижнів, або оштрафований у розмірі до 1000 злотих, або ж застосовано обидва покарання». Тому Товариство міського благоустрою не покращило міста. Поодинокі квіти були де-не?де і до цього.

Після акції TUM хіба на декількох балконах з'явилися ящики з рослинами. Громадяни, вочевидь, не перейнялися закликом. Психологічно це можна пояснити острахом перед новаціями. На вулицях через це немає квітів, які б своїм ароматом вбили сморід клозетів, що знаходяться на тротуарах.

Переконатися у тому легко. Достатньо повернути з вулиці 3?го Травня ліворуч, якщо йти у бік парку Любомирських, щоб опинитися в екзотичному місці. По обидва боки вузьких вуличок височіють будівлі фантастичного вигляду. Кам'яниці з однією дерев'яною стіною, дерев'яні будинки, вигнуті в дивовижний спосіб та підперті в декількох місцях, з дірявими дахами і без даху, з безліччю прибудов, ганків і балкончиків, пофарбованих у білий, червоний, блакитний, фіолетовий та жовтий кольори. У вікнах та на балконах — не квіти, а подушки, ковдри та перини, сохне білизна. На вулицях, якими неможливо проїхати, — бігають юрби дітей, у дверях будинків та на ганках сидять на стільцях мами, які в задусі, смороді та криках віддаються солодкому сну, час від часу споглядаючи на своїх «втіх».

Вулиці Йоселевича, Обводова, Переца та інші — всюди однаковий вигляд. Неможливо йти тротуарами, які що кілька метрів перегороджені численними дерев'яними будками, пофарбованими білим вапном. То традиційні сімейні клозети, зачинені для непроханих відвідувачів на гачки або замки. Без каналізації — як і ціле місто. У тихі, безвітряні дні сморід заповнює все навколо і вповзає до помешкань. Але люди звикли до цього і важко їм уявити, що може бути інакше.

Вечірні шаленства

Ввечері усі, хто тільки може, незалежно від соціального стану йдуть до кінотеатру. На трьох місцевих екранах публіка дивиться на інше, яскраве, повне емоцій і вражень життя, яке ведуть десь далеко інші люди. Це єдиний вихід зі щоденної монотонної екзистенції. Пані президентки, чиновниці, пенсіонерки, продавчині, модистки — всі потім мріють про Гаррі Купера, вдаючи з себе чи то Марлен, чи то Грету, залежно від останнього фільму. Чоловіки з розчаруванням констатують, що їхні подруги нічим не нагадують їм Джоан Кроуфорд або Кей Френсіс. Проте йдуть з ними до парку Любомирських, де є кав'ярня, а в кав'ярні — дансинг. Хто хоче — може танцювати.

Місцеві сноби просиджують у цукерні навпроти православної церкви. Спраглі «нездорових» емоцій ідуть до «Нового Світу» — чи не єдиного закладу, де відбуваються виступи у виконанні «відомих варшавських митців», зовсім не відомих у столиці. Доброчесні матрони обурюються неподобствами, яких там нема, і часто вмовляють чоловіків провести вечір разом у кабаре.

З Кавказу ніхто, звичайно, не ходить до кінотеатру, крім молоді з вулиці Переца. В той час як деякі веселяться, решта міста вже спить. Сон є водночас дуже приємною розвагою. Єдиною для тих, хто не має грошей.
На вулицях через великі відстані світять ліхтарі. У дрожках дрімають місцеві візники. Іноді хтось пройде, повертаючись з «вечірнього шаленства». Де-не?де вештаються повії. А загалом порожньо, тихо і спокійно…

Переклад статті Олександра Піскора «Місто 400 президентів» з тижневика «Prosto z mostu» Олени ГУМІНСЬКОЇ, архівіста Державного архіву Рівненської області.
retropress.pl