На порозі третьої світової

Альберт Ейнштейн писав: «Я не знаю, якою зброєю будуть вести третю світову війну, але четверта буде з палицею і каменем». Саме ці слова спадають на думку, коли бачиш, що відбувається останнім часом. По суті, глобальний світ став на порозі тектонічних зрушень, які мають відбутись. Питання лише, в якому напрямку розвиватимуться події: третьої світової війни чи нового мирного етапу розвитку людства.

Україна

Не варто бідкатись і думати, що якби не було Майдану — не було б війни. Пригадайте, вперше серйозно на порозі війни Україна та Росія стали ще в далекому 1994 році, коли у Криму обрали свого президента. Тоді ним став Юрій Мєшков, який спирався на шовіністичну частину російськомовного населення. Центральна влада у Києві тоді була розгублена і не знала, що робити. Зорієнтувались через рік і за допомогою спецслужб, активістів УНСО з Центральної та Західної України змусили Мєшкова втекти з України. Тодішня російська влада була теж слабка і мала багато внутрішніх конфліктів, що й не дозволило тоді росіянам зважитись на вторгнення. Зовсім інша ситуація була за правління Леоніда Кучми у 2003 році. Тоді з російської сторони в Азовському морі почали будувати дамбу до українського острова Тузла. Жодні протести з боку української влади не були почуті в Москві. Аж поки ближче до острова, під виглядом навчань, не було перекинуто війська, які при наближенні дамби до лінії державного кордону України були приведені у повну бойову готовність. Росія тоді будівництво дамби зупинила, але офіційна Москва і Володимир Путін обурювались, що українці «брязкають зброєю перед Росією». Цього разу до окупації Криму та сходу України росіяни готувались довго. Про це свідчить і кількість агентури, впровадженої в українські структури, і синхронність подій, які відбувались в різних областях. Розваливши засланими міністрами українську армію і опрацювавши частину населення пропагандою. Але в Кремлі не очікували на таку кількість добровольців, які візьмуть до рук зброю, щоб зупинити російських бойовиків. Ще на початку 2014 року з екранів російського телебачення лунали слова про те, що за два тижні російські танки будуть у Києві. Тепер російські політики вже мовчать про свої танки в Києві й намагаються якось вибратись з цієї авантюри. При цьому впхавши зруйнований Донбас назад в Україну. Уникнувши при цьому відповідальності за розв'язання війни з десятками тисяч жертв.

Білорусь

Напад Росії на Україну протверезив багатьох у Європі. Особливо це стосується східноєвропейських країн, які в різні часи побували під російською окупацією. Зізнаюсь чесно, коли деякі військові аналітики ще наприкінці 2014 року пророкували, що наступною після України під приціл Росії потрапить Білорусь, я вважав це дурнею. Здавалось би, більшого союзника для Путіна, ніж Лукашенко годі й шукати. Та Олександр Григорович виявився далекоглядним політиком (навіть не вірю, що я це пишу про Лукашенка). Він відмовився розміщати на своїй території російські війська, чим допоміг українській армії, яка не мусила чекати удару з боку кордону з Білоруссю. Не варто думати, що в той момент Лукашенко дбав про Україну — він дбав про себе. Білоруському президенту не хотілось бути втягнутим у війну. Окрім того, на фоні агресивно-божевільного Путіна він раптом перестав бути для світу «останнім диктатором Європи». Не випадково Лукашенко затягнув переговори з мирного врегулювання конфлікту до себе у Мінськ. Це стало новим етапом у відносинах з Європою і США. Путін це помітив і не пробачив. Відтоді відносини між Мінськом і Москвою стали, м'яко кажучи, натягнутими. Все йде за українським сценарієм: торговельні війни, заборона товарів, звинувачення в утисках російськомовного населення і підтягування до кордону військ… А в соціальних мережах з'явились спільноти, такі як «Брестська Народна Республіка» чи «Вітебська Народна Республіка». Нічого не нагадує? Днями у різних білоруських містах відбулись акції протесту проти «Декрету про тунєядців». Чи не вперше за останні півтора десятиліття правоохоронці не чіпали і не арештовували мітингувальників. І справа тут не тільки в тому, що Лукашенко намагається сподобатись західним країнам і грати роль демократа. Як би не дивно це звучало, але Олександр Григорович на сьогодні є чи не єдиним гарантом державності Білорусі. За роки тоталітарного правління він знищив будь-яку опозицію у своїй країні. В разі революції на сьогодні немає сили, яка хоча б теоретично могла перехопити владу в Лукашенка. Цим можуть скористатись у Кремлі, щоб встановити в країні свою владу. І президент Білорусі це розуміє. Перспектива окупації Білорусі російськими військами є дуже високою. Та все ж, як і у випадку з Україною, це в кращому разі викличе «стурбованість та занепокоєння» у світових лідерів. А перспектива збройного опору білорусів проти вторгнення взагалі примарна. В цьому плані білоруси не українці. Щоб зрозуміти це, варто просто поглянути в історію двох народів та порівняти, як «приймали» окупантів в обох сусідніх країнах. Так, третя світова не почнеться в разі вторгнення Росії в Білорусь. Вона може початись вже після того, коли Путін візьметься за одну з країн Прибалтики.

Литва, Латвія, Естонія

У радянські часи їх називали узагальнено — Прибалтика. Три відносно невеликі за розмірами та населенням країни свого часу теж відчули на собі російську окупацію. Їх приєднали силою, в результаті змови Гітлера та Сталіна та згідно з так званим пактом Молотова-Риббентропа від 1939 року. Вже 1 серпня 1940 нарком закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов заявив на сесії Верховної Ради СРСР, що «трудящі Латвії, Литви та Естонії з радістю сприйняли звістку про входження цих республік до складу Радянського Союзу». Лише після розвалу СРСР прибалтійські країни відновили свою державність і незалежність. Саме вони тепер найбільше остерігаються російського вторгнення. Можливо, цим пояснюється те, що саме президент Литви Даля Грібаускайте однією з перших виступила на підтримку України після вторгнення російських військ у Крим та на Донбас. Річ у тім, що кожна з прибалтійських країна має свій «Донбас». У Литві це російськомовне портове місто Клайпеда. Від нього всього за півтори сотні кілометрів знаходиться російське місто Калінінград. Естонія має російськомовну Нарву. Старовинне місто, яке після війни заселили переселенцями-росіянами. А в Латвії — це всім відома Юрмала. Ну й, звісно, кожен російськомовний житель будь-якої прибалтійської країни вам скаже, що його «прітєсняют». Змушують вчити державну мову, історію і здавати тест на громадянство. Частина таких російськомовних досі не мають статусу громадянина країни, в якій проживають, бо вперто вважають, що «русскіє нє обязани…». Нічого не нагадує? В разі зміни режиму в Білорусі та входження туди російських військ почнеться зворотний відлік до початку третьої світової. Тут варто зробити екскурс в історію. Датою початку другої світової війни вважається 1 вересня 1939 року, коли німецькі війська вторглись у Польщу. Та це була не перша військова операція Гітлера. Спочатку було дві «спроби сил» фюрера. Спочатку він приєднав Австрію, а потім відбулась анексія Судетської області Чехословацької Республіки. До речі, саме терміном «анексія» названа та операція гітлерівської Німеччини. Офіційним приводом для вторгнення військ був захист німців, які були переважним населенням Судетів. Тоді світ промовчав — висловивши тихе занепокоєння. Нічого не нагадує? Окупація Криму, Донбасу та навіть Білорусі не стане приводом до третьої світової, а от напад на будь-яку з країн Балтії… Неминуче запустить маховик глобальної війни. Володимир Путін марить імперськими амбіціями. Його суперники — не президент України, Білорусі чи Литви. Для нього надто дрібний навіть президент Польщі чи будь-якої іншої європейської країни. Гідним суперником він, вочевидь, бачить США і навіть більше — НАТО. Тому й гра відбувається з розмахом у глобальному масштабі. Армії Литви, Латвії та Естонії нечисленні, однак ці країни є членами НАТО. У разі вторгнення на їхню територію, за принципами Північно-Атлантичного альянсу, за них мають вступитися союзники. Це означатиме почати війну НАТО проти Росії, а по суті — розпочати третю світову. Можливо, ви скажете, що це неможливо і ніхто на це не піде. То скажіть, чи ви вірили ще п'ять років тому в можливість російсько-української війни? Чи припускали ви два роки тому, що Лукашенко боятиметься вторгнення росіян та заграватиме із Заходом? Чи вірили ви, що народ боготворитиме Сталіна, який перемолов мільйони людей у таборах смерті? Я розумію, що страх і бажання мирного та комфортного життя заважають вам повірити в реальність вищенаписаного. Самому не хочеться вірити. Однак об'єктивна реальність така, що одними з небагатьох, хто відтягує початок третьої світової, є українські солдати на Донбасі та затяжна війна у Сирії. Вони не дають розслабитись Кремлю та змушують спалювати у вогні цих збройних конфліктів мільярди доларів. На щастя, ресурси Росії нині значно менші, ніж були в Радянського Союзу чи Німеччини на початку другої світової. Однак другий у світі ядерний потенціал в руках неврівноваженого параноїка — така ж непередбачувана штука, як граната в руках у мавпи.