На репліку про те, що "Рівнеазот" був "збудований понад 40 років тому руками ув'язнених" (див. РВ №39 "Життя без "Азоту"), продовжують реагувати читачі. Якщо відомий у Рівному працівник будівельної галузі, а нині пенсіонер Олександр Курилович стверджує, що ув'язнених на будові "Рівнеазоту" було мало — не більше 1% (див. РВ №42), то рівнянин Іван Гончаренко, який днями звернувся у редакцію, йому заперечив.
У ті роки Іван Гончаренко був начальником спецкомендатури, згодом впродовж багатьох років очолював управління карного розшуку. Він стверджує, що особисто їздив колоніями та підшуковував в'язнів, які працювали "на хімії" під Рівним. Упродовж близько десяти років будівництва "Рівнеазоту" через нього пройшло близько 15 тисяч в'язнів з різних колоній, і не тільки України. Відбирали тих, які були фізично сильнішими. Після будівництва "зеки" не поверталися за грати. Їх відправляли додому.
Іван Гончаренко, полковник у відставці:
— 20 березня 1964 року був виданий указ про залучення на будівництво заводу з виробництва азотних добрив на Рівненщині ув'язнених. І почали звозити тисячі в'язнів з різних колоній СРСР. Тим, хто мав довгі терміни, але відсидів вже кілька років, пропонували погодитися добровільно. Вони писали заяви, що хочуть будувати завод — і їх відправляли у Рівне. Вагонами... По одному-два на день. У 70-х вже були разові укази на рівні УРСР про залучення в'язнів. Зокрема, направляли на будівництво тих, кого засуджували за дрібні злочини, як-от хуліганство. Вони жили як вільні — додому їхали чи винаймали житло на ніч, але приходили щоранку на роботу. Поряд з місцем, де розпочали будувати завод, було село Бегень. Його знесли, а на цій території поставили близько тисячі вагончиків, в яких жили ув'язнені. Охорони не було. Але мене, начальника спецкомендатури на той час, боялися. У кожній бригаді у нас були інформатори, які доповідали про порушників дисципліни. За порушення, зокрема п'янки, — одразу відправляв назад у колонію. Траплялося, що хтось втікав, але таких були одиниці. Ув'язнені користувалися усіма громадянськими правами. Вони отримували зарплату, причому досить непогану — в декого з ув'язнених по кілька тисячі рублів на ощадній книжці залишалося. За 11 місяців на будівництві ставали членами профспілки і отримували путівки у санаторії. Працювали в'язні на різних посадах, бо ж у колоніях були й інженери, і колишні військовослужбовці. На будівництві було і близько 400 жінок-ув'язнених. Вони жили у гуртожитку на вул. Відінській.
