У дитинстві Олег Шандрук із Смиги мріяв стати футболістом, але тоді це йому здавалось нереальним. Нинішній Олег Шандрук більше схожий не на мрійника, а на людину, яка знає, чого хоче в житті та кар’єрі, а головне — розуміє, як цього досягти. Ну погодьтесь, хто б так-от просто покинув тренерську роботу, непогано оплачувану, і пішов помічником тренера Володимира Гоменюка у «Верес» в період його занепаду?! Олег пішов. І навіть не намагався конкурувати, був увесь час ніби в тіні. А коли Гоменюк подав у відставку, саме Олега призначили виконувати обов’язки тренера. Нещодавно, після того як під його керівництвом «Верес» провів п’ять матчів без програшу — став головним. Восьмим тренером «Вереса».
— Пам’ятаєте свій перший футбол?
— Ну, це, мабуть, ще в дитинстві, у селі. Тоді ж м’яч, вуличний футбол — це постійно було. Хоча… таки пам’ятаю найперший! У нас вдома на подвір’ї були дерев’яні ворота. Я розставляв по двору каміння, шматки цегли. Брав м’яч, обводив це каміння і бив по воротах. Мама досі згадує, як я гатив по тих воротах. Я їх до того розбив, що зрештою їх мусили замінити на металеві.
— Скільки тоді вам було років?
— Та взагалі ще був тоді шкєтом: може років три-чотири. А потім почалась школа. У нас у Смизі є такий Василь Дем’янчук. Йому тоді років тридцять було. Він такий ентузіаст, звихнутий на футболі. Зібрав діток і почав з нами займатися. Це було, як зараз кажуть, на волонтерських засадах. Ніхто йому за це грошей не платив. Просто йому так захотілось. До речі, він досі займається тренуванням дітей. Вже в нашій ДЮСШ «Єврошпон-Смига». Мабуть, саме Василь Дем’янчук і мій батько дали мені цю любов до футболу. Мій батько грав у футбол на обласному рівні.
— Тато грав у чемпіонаті області?
— У Смизі колись була хороша команда, яка грала в чемпіонаті області. Тато завжди мене брав з собою і на домашні матчі, й на всі виїзні. А ще ці вечірні перегляди футболу… Це зараз ти можеш подивитись матч в Інтернеті у будь-який момент. Тоді ж, якщо пропустив трансляцію по телевізору — то все. І ми о 21.45 сідали з батьком і дивилися матчі Ліги чемпіонів.
— Є якийсь момент, коли ви свідомо вирішили для себе — буду професійним футболістом?
— Мабуть, це вже коли мені виповнилось п’ятнадцять років і я потрапив до Шепетівки у спортінтернат. До цього мріяв, але це було, скоріше, як щось нереальне. Так, я «бігав» за Кременець, і в мене були якісь задатки до футболу. Але професійна кар’єра почала набирати реальних обрисів вже в Шепетівці.
— Ким хотіли бачити Олега Шандрука батьки?
— Тато хотів мене бачити військоослужбовцем. Він сам колись хотів бути військовиком… І я теж готувався вступати до Львівського військового ліцею, але завадила травма і футбол. Зламав руку, граючи у футбол на початку червня. Відповідно, на вступі в ліцей я не міг би здавати фізпідготовку. Мама ж просто хотіла, щоб я десь навчався. І насправді побоювалась, що футбол мене кудись заведе…
— Який перший заробіток був у футболі?
— Ой, це було ще у 1998 році, коли грав на область. Тоді за матч платили по три гривні (за курсом того часу це 1,7 долара. — Авт.). За три матчі я назбирав собі на «беушні» бутси, які купив у «гуманітарці» (так тоді називали секонд-хенди. — Авт.). Бутси «Найк» зі стертими шипами. Взяв «саморізи» і повкручував, щоб трохи краще чіпляло, ну і щоб ногу не муляло. То я в них ще десь півтора року відбігав.
— А перша серйозна заробітна плата?
— Сто доларів! Це вже коли пішов грати за «Волинь» у Першу лігу. Але нам не давали відразу гроші. Бувало, що отримували раз на три місяці. Але все одно, це вже були гроші. Тоді, це був 2000 рік, моя мама, вчителька, отримувала меншу заробітну плату.
— Ну, у 2000 році зі 100 доларами ти був «кум королю»…
— Приблизно так. Пам’ятаю, що за свою першу зарплату я купив на ринку спортивний костюм «Адідас», спортивну сумку і ще привіз трохи грошей батькам.
— Мама змінила своє ставлення до футболу?
— Воно почало змінюватись вже коли я був у Шепетівці у спортивному інтернаті. До речі, саме тоді я на зборах зіграв 20 хвилин за «Волинь», і мені пообіцяли, що після навчання заберуть до себе. Власне, ми весь червень просиділи, переживаючи, в очікуванні дзвінка. Не знали, збиратись кудись поступати чи ні. Але з «Волині» зателефонували, і я відразу потрапив у професійний футбол, у команду Першої ліги.
— Молодий професійний футболіст у селі — що це? Увага дівчат, дискотеки, бійки…
— Для Смиги — це було круто! Я старався на цьому не зациклюватись. Допомагало виховання і компанія, в якій я виріс. Так, ми ходили на дискотеки, знайомилися з дівчатами, але бійки… Це якось нас обходило.
— Ти курити пробував?
— Так. Здається, у восьмому класі. Але недовго, може, днів десять. Навіть не пам’ятаю, чому. Просто якесь помутніння найшло: почав курити і дуже швидко сам же й покинув.
— Які, на ваш погляд, найзгубніші звички для професійного футболіста?
— По-перше, це алкоголь. По-друге, невміння відпочивати. У сучасному футболі дуже важливо відновлюватися після матчів, після серйозних навантажень. Ну й, по-третє, це куріння. Власне, все це пов’язано: алкоголь змушує шукати пригод замість відпочинку і підштовхує до цигарок. У комплексі це зруйнувало не одну футбольну кар’єру.
— Яка найбільша спокуса для професійного футболіста?
— Гроші!
— Найбільша ваша зарплата як професійного футболіста…
— Мені, мабуть, пощастило, бо я грав тоді, коли у футболі платили дуже добре. Зараз зарплати в рази менші. Давайте так, я не називаю точну суму і назву клубу. Просто скажу, що перша моя велика покупка, коли отримував велику зарплату, був автомобіль «Шевроле Авео». Тоді саме отримав посвідчення водія, і ми з дружиною вирішили, що пора купувати авто.
— Де познайомилися зі своєю дружиною?
— На дискотеці.
— Вона знала, хто ви і чим займаєтесь?
— Ні. Хоча у неї сім’я палких уболівальників. І що цікаво, за футбол уболіває саме жіноча частина родини: мама і бабуся. Вони палкі уболівальники «Шахтаря», а моя дружина не виявляла особливої зацікавленості футболом.
— Ви ж теж грали за «Шахтар»…
— Так, грав за другу команду, але все одно — пройшов ту школу.
— Назвіть три топ-клуби в українському і світовому футболі.
— В Україні — це «Шахтар»… Хотів би ще назвати «Динамо», але знаючи про ті проблеми, які зараз існують у клубі на різних напрямах… Ну, а третьої взагалі зараз назвати не можу. Що ж до світового футболу, то мені подобається зараз англійський чемпіонат і німецький футбол. То, мабуть, тут назву «Ліверпуль», «Баварія» та іспанський «Атлетіко» (Мадрид).
— Чому вирішили завершувати професійну кар’єру футболіста?
— Мене змусила травма. У тридцять років я міг ще грати, але мусив завершувати.
— Для вас це була трагедія?
— Зовсім ні. Коли читаю про те, як деякі футболісти переживають, не можуть знайти собі місця, коли раптом змушені йти з великого футболу… Ні, у мене все інакше. Я чітко розумів, що хочу залишитись у футболі, і, мабуть, ще будучи футболістом, почав готуватись до тренерської кар’єри.
— Ваш перший тренерський досвід…
— Оржівський «ОДЕК». Відразу після отримання тренерської ліцензії. Точніше, ще під час навчання.
— «ОДЕК» — серйозна команда в аматорському футболі. Там багато хороших футболістів, хороша база. Чому ви вирішили перейти з «ОДЕКу», будучи там головним тренером, у помічники тренера «Вереса»? Та ще й у дуже непростий для рівненської команди час.
— Тому що вже переріс аматорський рівень. Мені хотілось більшого, бо розумів, що за три роки дав «ОДЕКу» все, що міг. Були сподівання, що команда піде в Другу лігу… Тому вирішив, що пора йти далі. Тому й погодився перейти помічником тренера у «Верес».
— Ваша зарплата у «Вересі» більша, ніж в «ОДЕКу»?
— Ні. Тут для мене важливішим було те, що я можу працювати з командою щодня і реалізовувати ті ідеї, які виношував і напрацьовував.
— Один з уболівальників, який часто ходить на тренування «Вереса», сказав: «Коли Шандрук став головним тренером і втратив приставку «в.о.», то у нього з’явилася «сталь» у голосі».
— (Сміється). Коли я був помічником тренера, то просто не мав на це права… А потім… Я стараюся не дозволяти собі підвищувати голос. Висловлювання в жорсткішій формі — це крайній захід. Але без образ і приниження.
— До речі, ніколи не чув від вас ненормативної лексики.
— Я взагалі не матюкаюсь. Виховання.
— Мама?
— …і тато. Батьки — педагоги (Усміхається).
— Що для вас важливіше: гроші чи амбіції? Для прикладу: гроші у Першій лізі чи команда у Прем’єр-лізі?
— Звичайно, команда у Прем’єр-лізі.
— Який трофей у своїй тренерській кар’єрі ви вважатимете піком?
— Не люблю далеко загадувати. Для мене зараз амбіція — вивести «Верес» у Першу лігу. Я звик перед собою ставити реальні тактичні завдання й досягати їх.
— У книзі «Пеп Гвардіола: на піку» є момент, коли команда Гвардіоли виграє Лігу чемпіонів, перемагаючи у фіналі команду тренера, якого сам Гвардіола вважав майстром, гуру. Він там говорить, що «після цього я не знав, чого ще хотіти».
— Розумію. Маєте на увазі Фергюсона. Але, по-перше, у мене зараз немає когось, кого я б мріяв обіграти на полі. Хотів би, мабуть, свого тренера, але це вже неможливо. У футболі постійно є куди прагнути. Той же Гвардіола повернувся до тренерської роботи в Німеччині й почав шукати нові підходи і схеми, щоб реалізувати себе. Якщо ж зовсім пофантазувати, то хотів би зійтись на полі з Клопом і виграти.
— Що вам подобається у «Вересі»?
— Уболівальники. Це для мене просто хороший шок. Коли люди віддано уболівають за команду, підтримують футболістів, незалежно від спортивного результату. Коли уболівають цілими сім’ями, з дітками. Мені подобається, що у клубу є амбіції й немає стереотипів і страхів у постановці цілей. Подобається, як тут працюють інформаційно і що не зациклюються лише на футболі. Тут реально відчуваєш, що «Верес» — це не лише футбол.
— Які є проблеми у нинішнього «Вереса»?
— Спортивна база. Ми живемо в комфортних умовах. Але тренуємося на «Воднику» і «Авангарді». У нас немає можливості тренуватись на штучному полі. Оце головна проблема: свої натуральні й сучасні штучні поля.
— Який шлях Олег Шандрук хотів би пройти з рівненським «Вересом»?
— Пройти шлях від Другої до Прем’єр-ліги і бажано так само, як це зробив «Верес» минулого разу — за три роки. Тільки той шлях «Верес» пройшов з п’ятьма тренерами, а я хотів би цей шлях повторити сам. Для мене це було б фантастично!
Олексій КРИВОШЕЄВ.
