Олександр Данильчук: «Надувати щоки не збираюся»

1990 0

Ми у соцмережах:

Олександр Данильчук: «Надувати щоки не збираюся»

Ім’я колишнього нардепа від Рівенщини Олександра Данильчука, який останні роки впевнено почувався у столичному бізнесі, більшість рівенських політиків знову пригадали чи не за тиждень до обрання голови обласної ради. Спочатку вихором пронеслись чутки, що виходець із Березнівщини має очолити облдержадміністрацію, але вже за декілька днів, досить несподівано, на виборах голови обласної ради він виявився єдиним узгодженим кандидатом від «коаліційно-зразкових» політичних партій області.

«Верховну Раду згадую як кошмарний сон…» — Якби не відмова від депутатського мандата Левка Лук’яненка, ви ризикували взагалі не стати депутатом обласної ради. Чому у списку БЮТ виявились аж на 29-й позиції ? — Я більше прагнув допомогти БЮТ на виборах, аніж самому потрапити до складу обласної ради. Спочатку я був у першій десятці списку, потім мене попросили посунутися — я став 16-м. Згодом мене знову попросили, вочевидь, для когось із тих, хто боявся, поступитися і цим місцем. Але мене не надто хвилювало, чи я у першій десятці, чи 29-й, адже великого бажання стати депутатом не було. У мене були дещо інші плани. До того ж я був впевнений, що пройду і з цієї позиції, оскільки БЮТ на виборах до Рівенської обласної ради очікував отримати 32-35 депутатських мандатів. — Можливо, у ваших планах було депутатство у Верховній Раді? — Ні, такого в планах не було. Хоча впевнений, що якби було бажання, то і на виборах у парламент був би на прохідному місці у списку БЮТ. Але моє депутатство у 1998-2002 роках було для мене чотирма роками кошмарного сну. Адже в ті часи реально не було ні бюджету, ні зарплат, ні пенсій. І чи не всі допомоги малозабезпеченим, інвалідам, людям похилого віку, складні операції хворим у трьох районах Рівенщини, здавалося, лежали на моїх плечах. Люди знали, де я Києві живу, працюю — не було жодного дня, щоб хтось не приїжджав зі своїми проблемами, а коли я навідувався у район, то на зустріч записувалось по 300 чоловік. Вочевидь, така доля тих небагатьох народних обранців, які депутатствували в тих місцях, де народилися і виросли, і, щось пообіцявши людям, мусили це виконувати. Я ж халатно до своїх обіцянок не ставлюся, тож колгоспи, школи, лікарні — все це було на мені й довелося витратити купу здоров’я, нервів, я вже не кажу про гроші. За чотири роки лише офіційно пішло понад 15 мільйонів гривень, а ще ж скільки «не записано»! Тож коли я не став депутатом, то зовсім не шкодував. — Однак погодилися стати кандидатом на посаду голови обласної ради… — З цього приводу я розмовляв з Юлією Тимошенко. Саме вона дала мені «напутствіє», після якого поїхав у Рівне ставати головою. Адже це — велика довіра. — Мабуть, у вас у Рівному чимало партнерів по бізнесу та друзів? — Ніякого бізнесу ні в Рівному, ні в області у мене не було, тож і бізнесових відносин ні з ким із рівнян не мав. А дружні стосунки підтримував з Валерієм Богуцьким, Юрієм Благодирем… Та я так можу переназвати пів-Рівного. Тому коли хтось каже, що на виборах голови обласної ради когось купували, гроші кудись возили — це все брехня, не було в житті такого. Ніхто ні копійки не потратив ні на що. За короткий термін, але все вдалося зробити правильно — на домовленостях, на моїх дружніх стосунках з іншими депутатами фракції, які були поза коаліцією — тільки так. — Перші засідання сесії обласної ради ви провели не надто впевнено. — Я ж бізнесмен — більше звик працювати, ніж говорити. А тут щодня потрібно проводити наради, зустрічі, розмови, а для цього потрібен досвід. На першій сесії обласної ради я ще не встиг опрацювати питання, не розібрався в регламенті, а тут ще й у залі кричать… Ну, нічого за місяць-два навчимося. — Як складається співпраця з вашими заступниками? — Нормально. Валентин Королюк та Леонтій Самчук потихеньку теж входять у справу. Тож проблем ніяких немає. — Досі обласна рада перебувала в тіні облдержадміністрації… — Це була велика помилка органів виконавчої влади часів Кучми. Було штучно так зроблено, що голова ОДА — найголовніша посадова особа, а рада — чи вона є, чи її нема — ніхто на неї не звертав увагу. Нині «у тіні», як колись, ми не збираємося сидіти. Водночас не будемо з’ясовувати, хто має більше повноважень, адже у ради і облдержадміністрації свої функції, і підпорядкування один одному не має бути. — За результатами виборів чимало районів області залишилося без своїх представників в обласній раді. — Ще до виборів на засіданні фракції БЮТ ми розібрали між собою райони. Я обрав найвіддаленіший — Зарічненський. До речі, на рівні Верховної Ради фракція БЮТ вирішила, що Рівенську область курируватимуть народні депутати Олександр Абдуллін та Микола Томенко.

Підступи генералів і дружба з газотрейдерами — Київські журналісти неабияк смакували історію часів вашого перебування на посаді заступника міністра оборони, пов’язану з побиттям сина колишнього міністра оборони Олександра Кузьмука... — Я на журналістів не ображаюсь. У кожного свій бізнес. Хоча в усіх тих публікаціях частка правди лише в тому, що я справді приїхав у військовий госпіталь і що в мене там лежав перед операцією тесть — заслужена людина, академік, а все інше — висмоктане з пальця. Зокрема, писали, що я завдав молодшому Кузьмуку «легких тілесних побоїв». Та якби я справді вдарив, то побої залишилися б тяжкі, це я точно знаю. Може, зопалу й сказав якесь непристойне слово цьому капітанові, але генерали неабияк вчепилися за цей випадок. Адже в оборонному відомстві я займався економічним блоком. Відповідав за роботу 51 підприємства Міноборони та 250 державних підприємств. Велика частина цих підприємств були збиткові, тож намагався їх підняти. Та генералітет дуже ревниво поставився до того, що економічними питаннями їхнього відомства почали займатися цивільні. Після того інциденту в госпіталі мене ніхто не звільняв. Президент сказав: «Іди, працюй!». Але Кузьмук-старший почав чи не щотижня надсилати до Верховної Ради депутатські запити, тож я сам попросився піти. Однак у мене залишаються нормальні зв’язки з військовими, там чимало порядних людей. — Ще у Березному ви познайомилися з Ігорем Бакаєм, потім ваші шляхи перетнулися у Києві... — З Ігорем Бакаєм ми вчилися на різних курсах Березнівського лісотехнічного технікуму. Обидва займалися спортом: я був борцем, а він — легкоатлетом. У складі збірної технікуму доводилося часто разом їздити на змагання. Під час цих поїздок і потоваришували. Потім ми зустрілися у Києві — разом працювали в «Інтергазі». Вкотре наголошу: що б там не говорили, але наші дружні стосунки були, є і будуть. — Тривалий час ви працювали у газопостачальних структурах. Чи зрозуміла для вас ситуація із таким значним зростанням ціни на газ в Україні? — За Ігоря Бакая газ для підприємств коштував 35-40 доларів, хоча цей газ ми купували в Туркменістані за 80 доларів. Але розрахунки тоді проводили українськими товарами, відповідно піднімаючи на них ціну. Тож був певний баланс. Загалом ціна на газ вже давно повинна була піднятися. Через низьку ціну наші люди його просто не економлять. Європа зі своєю економікою споживає 32 мільярди кубів газу, а Україна — 82. Де логіка? Там населення споживає, мабуть, утричі менше. Будемо економити, тоді й газу будемо споживати 40-45 мільярдів кубів і все буде нормально. Більшими грошові затрати не стануть. Тому якщо Кабмін має намір підняти ціну на газ, то повинен відкрито говорити про це з людьми. Я ж бачу по своїй мамі, як вона опалює будинок — цілодобово той газ горить, треба чи не треба. А от моя дружина ще три роки тому поміняла в будинку всі лампочки на енергозберігаючі, хоча я маю можливість і так платити.

«Як сказав — так і буде!» — А хто у вашій сім’ї за «старшого»? — У нашій родині — демократичний централізм (сміється). Як я сказав — так і буде! І хоча при звістці про моє обрання головою Рівенської облради дуже багато радості в моїй сім’ї не було, але якщо вже так треба, то значить — так і треба. — Тож нині вам доводиться розриватися між сім’єю та роботою, між Києвом та Рівним… — Моя дружина з дітьми живе у селищі поблизу Києва, а мама Уляна Федорівна мешкає в Корнині поруч з Рівним. Тож і в Київ, і в Рівне я їду з відчуттям ніби додому. Та й їхати недалеко — лише три години. До того ж робота у голови обласної ради така, що мені часто доведеться бувати у Києві. Ось зараз почнеться робота над бюджетом і потрібно буде відстоювати обласний кошторис у Бюджетному комітеті, Кабміні, Міністерстві фінансів. Тож якогось дискомфорту поки що не відчуваю. — А ще ви навідуєтесь у Березне… — У тих краях у мене чимало рідні. Адже у моєї бабусі було одинадцять дітей. Найбільше родичів живе у селі Зірне. Нещодавно, до речі, я там побував та відвідав свою родину. — Чи можна буде застати голову обласної ради на робочому місці під час трансляції матчів чемпіонату світу з футболу за участю збірної України? — Можна буде! Адже у мене в кабінеті є телевізор! Подібна ситуація в мене вже була. Пам’ятаю, у 1986 році закінчивши академію, працював майстром лісу в Боярці. Тоді теж проходив футбольний чемпіонат світу. Оскільки доводилося ввесь час їздити лісом, то спеціально придбав автомобільний телевізор, щоб водночас і бути на роботі, і дивитися футбол. — Окрім захоплення футболом, свого часу ви професійно займалися греко-римською боротьбою. Який ваш «фірмовий» борцівський прийом? — Найкраще в мене був поставлений борцівський прийом «перехід у партер». Хоча я його вже давненько не застосовував. — З таким спортивним головою обласна рада, мабуть, уважніше ставитиметься до проблем спорту в області? — Нещодавно обласна рада виділила 15 тисяч гривень на придбання велосипеда для учасниці чемпіонатів світу, члена збірної України з велогонок на шосе Ольги Полховської. А рівенські борці вже запропонували мені стати почесним головою їхньої федерації. У мене також тричі побували керівники баскетбольного клубу «Пульсар» та представники федерації боксу. А от із керівництвом футбольного клубу «Верес» серйозної розмови ще не було, хоча я їх особисто запрошував: «Заходьте, поговоримо…». Невже там все так добре?! Лише міський голова Віктор Чайка надіслав листа, що стосується долі команди. Розумію, що головна біда «Вереса»— це кошти. Вочевидь, потрібно буде збирати керівників підприємств — великих і малих, будемо просити допомоги. Можливо, варто ще й створити в області фонд допомоги розвитку спорту. Насамперед тим видам, де наші команди представлені у вищих лігах — баскетболу, волейболу і, звісно ж, футболу. — Новопризначений голова облдержадміністрації Віктор Матчук запевняє, що йому до вподоби неофіційні свята. Олександр Данильчук теж разом із ним відвідав свято пива, де обидва керівники області демократично смакували рівенський «Рівень». — По-перше, у той день був мій законний вихідний, а по-друге, мені подобаються свята без церемоній та доповідей, коли можна нормально поговорити з людьми. Коли, як кажуть, іде така собі «тусня» — футбол, інші спортивні заходи, а ще — масові гуляння. І на новій посаді не збираюся відмовлятися від того формату поведінки, який завжди мав, тобто нормально ходити до людей без всяких комплексів «великого керівництва» та надування щік. І думаю, що я не змінюся за ті п’ять років, які маю очолювати обласну раду.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також