Один з найвідоміших українських рок-гуртів "Гайдамаки" нині має дуже тісний зв'язок із Рівним. У складі колективу, як у творчій команді, так і в технічній, працюють відомі у музичних колах міста люди. Це звукорежисер Сергій Попик, який активно "катається" зарубіжними гастролями гурту, і технік сцени Олексій Казанцев і бас-гітарист Дмитро Кірічок. Лідер і обличчя колективу Олександр Ярмола зізнається, що з радістю може заїхати до Рівного, якщо є така можливість. В один з міжконцертних періодів він навіть спеціально приїхав, щоб дати інтерв'ю на "Радіо Трек". Фронтмен "Гайдамаків" розповідав про свій нонконформізм і небажання йти на компроміси у творчості, новий склад колективу та проблеми музикантів в Європі.
— Нині я дуже задоволений новим складом. Це музиканти, які люблять грати разом. Не для того, щоб потім це коментувати у "Фейсбуці", а просто для того, щоб опинитись разом на сцені. Думаю, вони отримують задоволення від музики, що є головним. — Але процес пошуку музикантів після розпаду колективу на початку 2012 року був складним? — Так, це було дуже непросто. Дмитро у цьому мені дуже допоміг — коли він прийшов до складу, то привів ще кілька людей, зокрема, й Олексія Казанцева, й Сергія Попика. Присутність справжніх "профі" мені важлива, адже коли я активно займався просуванням гурту за кордоном, музиканти попереднього складу самостійно працювали над звуком. А потім висунули мені претензію, що я зовсім не звертаю на це уваги. Для мене це було величезне розчарування, я зрозумів, що дружби не буде, та останнім часом її й не було. Мої друзі, з якими ми починали все в 90-х, на той момент вже не працювали у гурті, тобто я опинився з чужими людьми. Коли ми розійшлися, у мене були нові пісні, нові ідеї. І музиканти почали з'являтися ніби від Бога. Одним з перших і був Кірічок, котрий допомагав укомплектовувати склад. — Ви виховувались у музичному сенсі у 90-х роках, коли було багато яскравих музикантів. Куди ці люди поділися сьогодні? — Сьогодні рок-музики в Україні немає. Ці люди "вимерли" як неандертальці. Формат, який узагальнював усю музику, зачепив і їх. Вони пішли на компроміс і підлаштувалися під формат. Але навіщо йти на компроміс? Ринок працює так — все, що не вкладається у рамки прагматики, є чужим. Якщо ти артист і хочеш показувати свою оригінальну картину, ти чужий. Важко бути справжнім, у людей часто просто зникає бажання індивідуальності — очевидно, через страх зникнути. Мабуть, останнім справжнім музикантом був Сергій Кузьмінський. У всіх його діях і поведінці було видно, що він не боявся бути собою. — Вам доводилось йти на творчий компроміс? — Чесно кажучи, доводилось. Але я не люблю це згадувати, краще було б цього не робити. Інакше ти можеш прийняти рішення "розбитися". І для індивідуалістів — це найкраще рішення, це найкращі "рокери". Христос був індивідуалістом. Кожен з таких людей може закласти свій наріжний камінь, створити свою гілку. Конформісти нічого не закладуть, вони будуть рухатись у межах, вигаданих кимсь раніше. — "Гайдамаки" — унікальне явище ще й тим, що в Європі його знають і чують більше, ніж в Україні. Це випадковість? — Це була моя особиста стратегія. Я знав, якщо ми залишимось лише в Україні, будемо змушені робити те, чого не хочемо. А Європа — це багато різних країн. Якщо десь тобі диктують неприйнятні для збереження індивідуальності умови, ти можеш це місце для себе "закрити" й виступити в іншій країні. Ось так такими партизанськими методами ти зможеш зберегти ідентичність. Саме на це я й орієнтувався на самому початку музичного життя. Ще в 90-х роках, поїхавши до Європи, я побачив, що тут сцена набагато ширша, вона дозволяє зберігати свободу творчості. В Україні тебе змушують йти на компроміси — "виступи за нашу партію", "просунь нашу ідею" тощо. І кожного разу кажучи "ні", ти обрізаєш собі можливості за щось тут зачепитися. Тому я розумію гурти, які замкнені в межах Україні — вони погоджуються на вимоги. А ми казали "ні", тому виступали у Німеччині або Голландії. — А як вдалося про себе там заявити? — У нас це відбувалося у ті часи, коли музиканти не ставили чіткі вимоги стосовно гонорарів. Тому ми грали за набагато менші гроші — наприкінці 90-х ми пройшли цей шлях відбору. Але тоді для нашого статусу виступи за невеликі гроші — це було нормально. Нині, звісно, все інакше. Якщо говорити про музичну Європу, то у них такі самі проблеми, як у нас. Перша — падіння ринку продажу компакт-дисків. Раніше працювало так — фірма випускає альбом, вкладається у рекламу, тобто живі концерти, а потім повертає собі гроші від продажу. Нині нічого не продається. Друга проблема — загальна економічна криза. На якомусь етапі зупинилось спонсорування будь-яких культурних проектів. Тобто всі гроші музиканти можуть заробити лише із платні за вхід на власні концерти. У таких умовах митцю, який має власний "меседж", хоче створити щось неповторне і не схоже на стандарт, працювати надзвичайно складно. Його ніхто не підтримає. — Якщо музика пішла в Інтернет, ви намагаєтесь використовувати його для власної популяризації чи продажу музики? — Я розумію, що займатися цим необхідно, але це роблять наші менеджери, я особисто далекий від того. Я працюю з гітарою як автор. Мені більш природно написати пісню, відчути гармонію виконання цієї композиції з гуртом. Після цього творчість закінчується, все, що йде далі, — від лукавого.
