А нині у галереї — жодної картини, бо всі продано. Чи багато ви знаєте художників у Рівному, які заробляють суто на продажі власних картин? Продати полотно у нашому місті (якщо це не бурштинова картина) — неабияке везіння, і це підтвердить будь-який художник.
Втім, рівнянин Руслан Прокопчук, який свого часу хотів покинути писати, бо, як зазначає, «жив упроголодь», нині не має в майстерні жодної завершеної картини — всі вони розпродані. А сам художник на пропозицію мецената уже збирається переїздити творити в інше місто.
— Побутує думка, що художник має жити впроголодь….
— Частково так воно і є. Бо це надзвичайний стимул творити. Принаймні для мене так було. Я не мав за що купити полотно, тому писав на простирадлах. Олія, пензлі, все інше, потрібне для творення картини, — теж недешеве. Рятувало те, що я допомагав товаришу-фотографу. А також зрідка малював портрети на замовлення. Спершу олівцем, а потім і фарбами. Я всерйоз задумувався над тим, щоб іти працювати на будівництво різноробочим, настільки критичні були в мене періоди у фінансовому плані.
— Малювали з дитинства?
— Я народився у Рівному, проте згодом батьки переїхали до Мізоча, де й навчався у школі. Жодне шкільне свято не обходилося без намальованих мною стінгазет. Проте я малював і для себе. Гадаю, це в мене від тата — він малював олівцем, це було його хобі, хоча художньої майстерності ніде не вчився. Я брав його роботи і перемальовував, намагаючись перевершити його. І портрети вчителів малював, дарував їм. У той період я любив більше графіку і сторонився фарб.
Можна сказати, що я художник-самоучка. Закінчивши школу, я планував вступати до ВНЗ і вчитись художньої майстерності. Батьки згодні були оплатити мені репетитора. У Мізочі є майстер, якого ми всі називаємо просто — Йонович. Саме він і ознайомив мене з тим, що насправді є мистецтвом, що таке перспектива, технікою написання картин. Саме він відкрив для мене фарби. Відтоді я покинув олівець і взявся за пензель та олію. Йонович дав мені більше, ніж усі місяці навчання у виші. Шкодую, що не вступив до Львівської академії мистецтв, хоча була така можливість. Просто тягнуло в Рівне, де були друзі. Тож вступив до РДГУ на декоративно-прикладне і образотворче мистецтво. Проте вже в перші місяці навчання зрозумів, наскільки мені нецікаво та нудно на заняттях. Там готували вчителів образотворчого мистецтва, а не художників. З усіх занять мені подобалася тільки історія мистецтв. Тому навчання покинув. Потім двічі поновлювався, але так і не завершив його — не зміг себе змусити.
— Це був переломний період у вашому житті?
— Можна і так сказати. Батьки втомилися зі мною боротися, боячись, що нічого путнього з мене не вийде. Я й сам не був впевнений в собі. На той час я вже визначився з напрямом, у якому працюватиму, — портрет. І хотів навчитися досконало його писати. Адже це важко — правдиво передати риси обличчя, вловивши «ізюминку». Тому, до речі, художники й працюють з фото. Натурщику дуже важко позувати з одним і тим же виразом обличчя протягом тривалого часу: емоції змінюються, що одразу відображається на обличчі.
Я хотів вдосконалити свою техніку написання портрета. Проте водночас не хотів сидіти на шиї в батьків. Тому скооперувався зі своїм товаришем-фотографом, і ми винайняли велику квартиру у Квасилові. Без ремонту, зате площею сто квадратів — ідеально для студії. Там я допомагав своєму товаришу обробляти фотографії, брав участь у фотосесіях. І писав полотна. Жив упроголодь, проте принциповим для мене було не просити допомоги у батьків. Коли вони телефонували і питали мене, чи я маю що їсти, я відповідав: «Так, звісно, он повечеряли картоплею з м’ясом». А насправді ми м’яса вже кілька днів не бачили.
— А коли прийшло визнання?
— Я б не назвав це поки визнанням. Виставляючи свої роботи у «Фейсбуці», я отримував все більше замовлень. Перший мій портрет, виконаний олівцем, коштував 60 гривень. Потім — не менше 200. Виставлені на продаж мої картини в магазинах Рівного ніхто не купував. Тому я забрав їх звідти і вирішив виставити на OLX. Ними зацікавився один житомирський бізнесмен. Через кілька годин після того, як я виставив полотно, він його купив. А потім ще кілька — для своєї галереї, яку тільки-но відкривав у Житомирі. Він побачив у мені художника, якого шукав. Згодом скупив усі мої картини, і навіть ті, що на простирадлах. У мене в майстерні тепер немає жодної. Я їздив до Житомира на виставки — він фінансував ці поїздки.
— То зараз ви пишете тільки для одного замовника?
— Чому ж? У мене їх багато. Олійні портрети часто замовляють на подарунок. Кількість замовлень зросла після того, як почалася «бурштинова лихоманка». Замовляють і пейзажі, і копії відомих художників, наприклад, Айвазовського. Також співпрацюю з одним майстром з пошиття шкіряного одягу. Він замовляє розпис по шкірі. Його ручна робота високо цінується. Наприклад, розписану мною і пошиту ним шкірянку придбала Ольга Сумська. А її племінник замовив у мене портрет своїх родичів.
Також займаюся аерографією — розписом по стінах, проте за такі замовлення беруся, коли хочеться відпочити від основного заняття — портрета. Нещодавно завершив у дитячій кімнаті трансформера висотою 1,75 метра. І татові-замовнику, і його дитині дуже сподобався. Малював його не традиційно пульверизатором, а пензлями.
— Скільки, якщо не секрет, коштує такий трансформер і, взагалі, як ціните свої роботи?
— Я не беру багато і завжди орієнтуюся на фінансові можливості замовника. Над трансформером працював чотири дні по півдня. Взяв за нього сто доларів плюс півтори тисячі гривень на матеріали. Олійні полотна коштують по-різному, залежно від величини. Починаючи від 2500 гривень і вище. Найдорожча робота, які продав, — 11 тисяч гривень. Замовниками була сімейна пара зі Здолбунова. Це був пейзаж, проте показати його не можу. Вони поставили умову, щоб я цю картину ніде не виставляв.
— У якому стилі працюєте?
— Спершу, ще коли я був студентом, зацікавився таким напрямом у мистецтві, як гіперреалізм — створення великих детально прописаних полотен. Мазків немає — тільки лесування, проте не пастозне. Згодом я ознайомився з творчістю угорського художника Іштвана Сандорфі. Про нього є дуже мало інформації, перекладеної на українську. Свій напрям у мистецтві, в якому працював, він називав «примарний сюрреалізм». Принципом цього стилю є зобразити щось справжнє таким чином, щоб поставити під сумнів його справжність. Зараз я намагаюся писати в цьому напрямі, хоча створюю і класичні портрети.
— Як ви обираєте натурників? Чим вас зацікавлюють конкретні обличчя?
— Немає єдиного підходу. Проте певні люди є цікавими мені як художнику. І це не обов’язково має бути красиве обличчя в класичному розумінні. Наприклад, у мене була натурниця з обличчям у ластовинні. Цим воно мене і привабило. Ластовиння було дуже важко передати на полотні. А була одна дуже приваблива дівчина без краплі штучної краси, типу накачаних ботоксом губ і так далі. Я вмовив її позувати мені, а коли вона погодилася і прийшла в студію, почав ламати голову над тим, як її зобразити. В результаті накрив її голову шаллю, залишивши оголеними руки і щиколотки.
— Як назвали цю роботу?
— Я ніколи не називаю свої роботи, просто нумерую. Назви зобов’язують нас до чогось, вганяють у рамки. Хочу, щоб кожен бачив у моїй роботі щось своє.
— Художник може заробляти свої мистецтвом на життя?
— Так, якщо він сучасний, якщо він шукає щось своє, авторське. Можна і «немодний» сьогодні пейзаж написати дуже розкішно. Для цього треба відходити від канонів і рамок, шукати нове. Спершу з тебе сміються, потім починають поважати за те, що ти не змінюєш своїх поглядів. А потім приходить і визнання.
— Визнання — це те, чого ви прагнете?
— Мабуть так, як і кожен художник. Проте в Рівному поки не бачу, як реалізувати своє бажання. Тому переїжджаю до Житомира. Бізнесмен, який купує, виставляє і продає мої роботи через свою галерею, хоче розширити цей напрям своєї діяльності, вийшовши на світовий ринок. Він запропонував мені винайняти квартиру і студію в Житомирі для того, щоб я міг писати для нього картини. Я його пропозицію прийняв.
Дарина Гузенкова.
