Це було на Львівщині, на аеродромі біля м. Городок, у далекі 1950-і роки, коли вона, Галина Троцько, майбутній лікар, навчалася у Львівському медичному інституті. Її, невеличку на зріст і тендітну студентку-першокурсницю з Рівного, яка була чемпіонкою інституту із гри в шахи, запросили у парашутний спорт, який тоді був особливо популярним. За авторитетною Галею пішли вчитися стрибати з парашутом чимало її друзів, але до справжніх тисячометрових стрибків із «кукурузника» дійшла лише вона. Галя здійснила 17 стрибків з парашутом, аж поки не пошкодила ногу і змушена була залишити мрію про небо. І нині очі цієї жінки поважного віку загоряються, коли вона згадує те особливе відчуття простору і вільного лету над землею: «Це якесь неземне відчуття, щось вище нашого сприйняття, щось божественне — ці декілька секунд невагомості і вільного падіння!».
Ми сидимо з Галиною Йосипівною в її затишній домівці на вул. Носаля у Рівному, згадуючи про її родину, сусідів, друзів, про Рівне, де й минуло усе її життя. А на столі — світлини далеких років.
— Я народилася у 1939 році в Клевані, де вчителювали мої батьки. Але з приходом на ці землі совєтів батьки переїхали в м. Грубешів (тепер Польща), де жили батьки моєї мами, — згадує Галина Борецька.
Акція примусового вивезення українців із-за Бугу й досі відлунює гірким спогадом старшого покоління, згадує про це й пані Галина:
— Батьки вже підписали документи про згоду їхати на схід. На ранок нам мали дати дві великі машини для відправки через кордон. Ввечері прийшла група місцевих поляків. Стали питати, де пан професор. Почувши стукіт, батько з дідусем сховалися в схрон, який попередньо викопали під підлогою в кімнаті. Мама відповідає, що батько поїхав у Замостя. Не вірять і стріляють біля маминої голови, що аж волосся їй обпалили. За декілька годин вони поїхали, забравши все, що батьки приготували в дорогу. Кабанчика, якого зарізали, теж забрали. Коли вони поїхали, тато виліз з того підвалу і вже був увесь сивий. Залишилися ми голі й босі. Сусіди-поляки зносили нам хто що мав, щоб якось випровадити.
Батько пані Галини Йосип Іванович Троцько свого часу закінчив Познанський університет і був кандидатом біологічних наук, але підтвердити наукове звання в радянській державі не зміг через недостатні знання основ марксизму-ленінізму. Родина Троцьків була однією з перших, яка у 1944 році була переселена із-за Бугу на територію СРСР. Саме тому, що до Другої світової війни родина мешкала в Клевані, їм дозволили оселитися в Рівному, а не їхати в степи півдня України. Як згадує Галина Йосипівна, сам Василь Бегма (тоді перший секретар Рівненського обкому КП(б)У) опікувався розселенням першоприбулого переселенця. Йосип Троцько і його тесть Іван Максимович Шульгач хотіли мати оселю і трохи більше землі, щоб завести своє господарство, адже споконвічно там, на українській Холмщині, вони працювали на землі. Саме таку домівку вони віднайшли на історичному Грабнику, де й донині живуть спадкоємці родини.
Батько став працювати викладачем у вечірній школі, класи якої були на базі шкіл № 1 і № 9, що знаходилися на тодішній вул. Червоноармійській (тепер вул. С. Петлюри). Помалу спиналися на ноги, і гарною підмогою до виживання в повоєнний час був садок та городина, яку вирощували батьки і яку можна було продати на базарі.
У спогадах моєї співрозмовниці закарбувалися часи, коли частими гостями в їхньому домі були знайомі й незнайомі люди, які поверталися зі сходу України в надії на заході перетнути кордон і повернутися у втрачені рідні домівки за Бугом. То була важка дорога зневірених в «радянському раї» людей.
— Родину дружини мого брата вивезли на Полтавщину. То вони поверталися на Волинь на коровах. Їм дозволяли їхати тільки вночі, щоб ніхто не бачив, що підвода запряжена коровами. Як наставав день, вони мали сидіти в лісопосадці, а їхати лишень вночі. Тож вони три місяці цими корівками їхали сюди, — згадує пані Галина. — Час був тривожний, кінець 1940-х років. З 23.00 починалася по хатах перевірка документів. У нас під кухнею був підвал, то там переховувалися люди, які їхали зі сходу, щоб, бува, їх не застала перевірка. Ляду покривали шкірами кіз і дуже переживали, щоб знизу не почувся який звук.
Вчитель Йосип Троцько був людиною високоосвіченою і зібрав за життя пристойну домашню бібліотеку. Серед книг було найбільше художньої літератури російською і польською мовами.
— Мій тато вважав, що друковане слово не можна ні нищити, ні палити, ні викидати, навіть не можна писати на книжці, — згадує Галина Борецька. — Друковане слово — то чиясь праця, і вона повинна зберігатися.
Одного разу приїхав до нас якийсь військовий і почав перевіряти книжки. Знаходить він невеличку брошурку «Історія Холмщини і Підляшшя» і одразу до батька: «О! Такие книги нельзя держать. За это можете и в Сибирь угодить!». А через кілька днів ввечері приїхала до нашого двору велика крита машина — «воронок». Невідомі люди показали батькам ордер на обшук і конфіскацію бібліотеки. Ми з братом, дідусем і батьками цілу ніч носили в ту машину наші книжки, стираючи особистий знак батька, вміщений на титулах книжок. Наша бібліотека нараховувала понад 7 тисяч примірників. Декілька найбільш цінних книг брат встиг сховати. Ці люди попередили тата, щоб про конфіскацію нікому не розповідав. І куди вивезли наш домашній скарб — ми так по сей день не знаємо.
Невтомною трудівницею і неймовірно мудрою жінкою була мама пані Галини — Софія Іванівна. Перед початком Першої світової війни її родину з Грубешівщини евакуювали в глибину Росії. Ешелон з біженцями, який прямував у Киргизію, доїхав до Пензи. Там, на станції, почали шукати того, хто вміє писати і читати. Грамотною була лише 12-річна Софія. Дівчинці запропонували залишитися і виконувати облікову роботу на елеваторі. Батьки погодилися, і найменша донька з чотирьох дітей залишилася в Пензі.
Повертаючись через два роки назад, батьки знову не забрали доньку, бо їх вмовили відправити розумну дівчинку Софію у Петербург на навчання в пансіоні благородних дівиць. Чотири роки навчалася Софія Шульгач у пансіоні. Там вона починала вчитися і акушерської справи. На перехрестях долі, у ранньому дитинстві познайомилася вона з Ніною Кухарчук, майбутньою дружиною комуністичного лідера СРСР Хрущова. Ніна була на рік старшою за Софію, теж уродженка Холмщини, яка навчалася в гімназіях Холма і Любліна. Це давнє знайомство у повоєнний час згодилося рівнянці Софії Троцько в пошуках захисту від надмірних штрафів радянських податківців.
Софія Іванівна мала повагу від сусідів за мудрі поради, могла допомогти, бо зналася в акушерстві, була чудовою рукодільницею і кравчинею.
—Мамо, звідки ви все знаєте? — запитувала Галя.
А Софія Іванівна відповідала:
—Галюсю, мені Бог дає знання, а я передаю людям як поради.
Згадують старожили вулиці Носаля і найстаршого з цієї родини, дідуся пані Галини Івана Шульгача. Йому було 16 років, а його судженій — 14, коли вони одружилися у 1879 році. За дозволом про одруження в такому молодому віці вони їздили аж до Кракова. Дружина померла перед війною, а дід дожив до ста літ і більше ніколи не одружувався. До діда Івана зверталися усі, в кого була якась потреба в будівництві чи вирішенні господарських проблем, і всім він давав слушну пораду. Ледь не щоранку хтось стукав у віконницю і гукав: «Максимович, а скажіть-но…».
«Правильно складений парашут» — то як життєва аксіома Галини Йосипівни на усіх перехрестях долі. І доля їй дарувала багато великого особистого щастя. Замолоду зустрівшись з енергійним і великим життєлюбом тернополянином Мирославом Борецьким, вони в любові прожили 50 років, виростили дітей, натішилися онуками.
Нині у старій батьківській хаті, бережно зберігаючи родинні світлини, вцілілі книги, речі-пам’ятки, живе найстарша і найповажніша з родини — Галина Йосипівна Борецька. Щодо професії, яку вона здобувала у Львівському медичному інституті, то більшу частину своєї трудової діяльності вона віддала Рівненському обласному центру служби крові, тривалий час очолюючи цей заклад. Завжди по-жіночому приваблива, вдягнена з особливим смаком, інтелігентна, напрочуд мудра жінка, спогади якої — це ще одна заповнена сторінка нашого спільної історичної пам’яті.
Галина ДАНИЛЬЧУК.
