Рівенські йєті

2074 0

Ми у соцмережах:

Рівенські йєті

Йєті — це снігова людина. Можна навіть сказати, що то така особа, яка без снігу просто жити не може. Згідно з науковими даними, водиться вона в основному десь у Тибеті. Проте, як виявляється, окремих представників цього племені можна зустріти і на вулицях нашого міста. Щоправда, якщо вам спало на думку, що вони волохаті, білі й пухнасті, то ви глибоко помиляєтеся — зовні ці люди нічим від нас не відрізняються. Але в душі…

Спочатку було бажання Олександр Харват: — Після зимового сходження на Говерлу в нас виникло бажання податися на Кавказ. А позаяк з бажання випливає ідея, то ми почали думати, як утілити її у життя. Аскар Гіжиров: — Ми почали готувати необхідне спорядження та екіпіровку, адже ні в кого з нас не виникало сумніву, що сходження на Ельбрус набагато складніше, аніж прогулянка на Говерлу. Також ми радилися з людьми, які мають у цій справі досвід. І, до речі, одна з порад, яка спочатку видалася досить дріб’язковою, виявилася найбільш корисною. А саме: нам порадили за тиждень до походу підстригти нігті якнайкоротше, бо, як виявляється, коли підстригаєш їх на висоті, то вони починають ламатися вздовж і ваші пальці, так би мовити, виходять із ладу. Це ще раз зміцнило мене в думці, що немає нічого важливішого за дрібніці. Олександр Харват: — Виїхали ми 30 липня за маршрутом Рівне-Київ, Київ-Мінеральні Води, Мінводи-Нальчик. У Нальчику ми відмітилися у прикордонників і вже звідти подалися до Терсколу — найближчого до Ельбрусу населеного пункту. Аскар Гіжиров: — Там і виявилося, що ми дарма тягнули із собою продукти, які цілком можна було придбати на місці. Ціни там приблизно такі самі, як і у нас, а деякі продукти навіть дешевші. На місцевому базарі, куди ми зайшли з Новаком, сталася кумедна історія. Ідемо ми собі, а продавці раптом починають хапати нас за одяг і кричати. «Херр! Херр!». Нас це, м’яко кажучи, трохи здивувало, адже про кавказьку гостинність ходять легенди, а тут тебе зі старту починають ледве не матом крити. Та швидко з’ясувалося, що місцеві прийняли нас за німців. Ми посміялися від душі й порадили продавцям звертатися до них більш природно, тобто «Герр». Олександр Харват: — Перша ночівля була в нас на станції «Мир». Це 3100 метрів над рівнем моря, де вже відчувається…

Гірський дух Аскар Гіжиров: — Я завжди вважав, що природа облагороджує людину, а гори — тим більше. Укриті снігами вершини, а над ними — Ельбрус. З перської (Ельброс) перекладається як Висока гора, але тюрки та балкарці називають його Мінгі-тау, тобто Тисяча гір, або Джин-Падишах — Цар гірських духів. Взагалі, він вражає своєю величчю. Олександр Харват: — Зранку ми прокинулись, відчули, що на такій висоті літо вже закінчилося, і пішли далі. Наступна туристична стоянка називається «Бочки». Вона знаходиться неподалік станції «Мир», але зроблено це для того, щоб туристи звикали до висоти. Кисню меншає й організму потрібен час, щоб акліматизуватися до нових умов. Вже на трьох кілометрах відчуваєш нестачу повітря, запаморочення тощо. Аскар Гіжиров: — Наступного дня ми пішли на станцію, яка називається «Притулок одинадцятьох». Там є ще готель, де, щоправда, живуть здебільшого іноземці, які звикли до комфорту… Це вже була висота 4200 метрів, навкруги сніг і безліч наметів. І що характерно — ніхто ні в кого не запитує, чого хтось туди приперся. Всі чудово розуміють, що людині було треба це зробити, бо вона просто не може інакше. Олександр Харват: — Нам розказували, що один місцевий старожил — Чока Заліханов — піднімався на Ельбрус 209 разів, зробивши це востаннє у 110 років. Це про щось та свідчить. Також неподалік від нас стояли поляки, норвежці, німці та багато інших — одне слово, чи не вся Європа. Аскар Гіжиров: — Маючи деякий досвід ночівлі в горах, ми обклали свій намет цеглинами, вирізаними із заледенілого снігу. Вони повинні були не лише захищати нас від вітру, але й тримати як своєрідні якорі, щоб намет не зірвав вітер. Мушу сказати, що це нам допомогло, натомість у наших сусідів щоночі зривало 2-3, а то й більше наметів. Олександр Харват: — В той день, коли ми дісталися до притулку, погода була досить гарна. Можна було роздягтися й засмагати серед снігів… Поки хмарка не набіжить на сонце. До речі, наші обличчя обгоріли в перший же день. Сходження ми намітили собі на…

Наступний день Аскар Гіжиров: — Зазвичай, сходження на Ельбрус, до вершини якого чи не півтора кілометра — відстань ніби смішна, починають вночі, годині о другій-третій, адже це дорога вгору у важких умовах, а не прогулянка лісом. Половину відстані можна було проїхати за сотню баксів на снігоході, як це робили корейці, але як на мене, то, з одного боку, це збочення, а з другого, спонсором у нас був не «Самсунг», а московська косметична фірма «Мірра», креми якої нам дуже стали у пригоді. Та годі про це. Отож ми прикинули, що на горі будемо десь годині о дев’ятій, щоб десь до полудня й спуститися вниз. Олександр Харват: — Та як кажуть: «Людина припускає, а Бог допускає». Коли ми вночі прокинулися, то була заметіль, яка, м’яко кажучи, не дуже надихала. Ми прокидалися чи не кожну годину в надії, що вона все ж перестане, але дзуськи. І так друга ніч, третя, четверта, п’ята… Аскар Гіжиров: — І бачимо ми, що треба цю екскурсію подовжувати на невизначений час. А ми, між іншим, у рятувальників відмітилися лише на п’ять днів. Розумієте, контрольно-рятувальний пункт має знати, скільки людей у разі чого шукати. До речі, на день нашого приїзду в районі Ельбрусу вже загинуло десять чоловік, а в перший тиждень, як ми там були, лавина накрила ще трьох одеських гірськолижників. Тому відмічатися треба обов’язково. Олександр Харват: — Якраз униз ішла група, і ми передали записку, що всі живі-здорові, що шукати нас не треба. На шостий день взагалі здійнявся ураган, продукти закінчилися і таки довелося спускатися униз. Потім знову піднялися і просиділи мало не тиждень. Місцеві інструктори казали, що в таку негоду навіть думати про це зась, та все ж один з поляків, які стояли поряд із нами, таки ризикнув. У результаті, замість того, щоб пройти два кілометри, він зробив мало не двадцять і насилу вибрів до табору, коли вже всі почали не на жарт хвилюватися, чи взагалі він повернеться. Я теж спробував піти з поляками, коли здалося, що з’явився шанс. Ми дійшли до скель Пастухова і 22 туристи з 24 повернули назад, а я з двома пішов далі. Видимість — не більше двох метрів, сніг, завірюха. Досі треба дякувати Богу, що в них був GPS — прилад, який контролює ваш маршрут через супутник. От здається, що треба йти прямо, а на моніторі показує — ліворуч. Отож ми таки довірилися техніці й повернулися. Аскар Гіжиров: — Скажу більше. Неподалік від нас стояли хлопці з Норвегії. Екіпіровка в них була — дай Бог кожному, бо спонсором у них була саме фірма, яка виробляє альпіністське спорядження. Так-от, коли їм треба було терміново спускатися — одного з них прихопила гірська хвороба: спазми горла, дихати не може, — вони просто, без перебільшення, плакали від невдачі, яка їх спіткала. Була там також інтернаціональна збірна, яка бралася штурмувати Ельбрус на мотоциклах. Причому, вже вдруге — на спеціально виготовлених цього року легких моделях. Результат той самий. І жаль, і нічого не поробиш — як кажуть, гора до себе не пустила. Олександр Харват: — Єдине, що втішає, що така сама історія сталася з Тенсингом Норгеєм — людиною, яка першою підкорила 50 років тому Еверест. Він об’їздив увесь світ, облазив чи не всі більш-менш значні вершини, а Ельбрус його, м’яко кажучи, теж послав під три чорти. Але ми все одно раді, що побували там, бо побачили, яка на Кавказі…

Екзотика Олександр Харват: — Коли ми спустилися вниз, то потім ходили до Шхельди — великого льодовика, який сповзає з однойменної гори, бачили Посмішку Шхельди — кам’янистий пляж на річці, яка з того льодовика витікає. Є там Зелений Готель — місце дуже красиве, був у Долині Нарзанів, де той нарзан тече річкою. Побував у музеї Володимира Висоцького… Одне слово, вражень набрався, як того нарзану. Аскар Гіжиров: — Взагалі, місця ті заповідні. І ходять там не лише туристи і дикі звірі, але й так звані екологічні інспектори, які хочуть здерти з вас гроші. З приїжджих — 30 баксів, а з росіян менше — 250 рублів. Як на мою думку, то приблизно так само Остап Бендер свого часу продавав квитки на знаменитий Провал. От підійшли вони до грузина з тієї мотозбірної, а він їх загальнодоступними словами й послав подалі прямо зі старту. Підходили вони й до нас. Кажуть: «Треба платити». Відповідаємо: «А як немає грошей?». І чуємо у відповідь: «Тоді візьмемо з вас як із росіян». Ми на таку, так би мовити, дискримінацію обурилися і теж від них відкараскалися. Ще додам, що бізнес там цвіте і пахне. Щоправда, своєрідний. Наприклад, якщо хтось раніше спитав би мене, де взяти біля Ельбрусу горілку, то я, напевне, не сказав. Тепер знаю точно — треба просто спитати нудьгуючу людину біля будь-якого кіоску, де, до речі, саме горілку й не продають. Вам її миттю дістануть. Якщо ж перед вами постало протилежне завдання — а кажуть, що бува й таке ! — тобто ви не знаєте, куди зайву горілку подіти, то сміливо звертайтеся до прикордонників, які вам з дорогою душею дадуть за пляшку дві банки тушонки. Причому, на додачу, чи на решту розкажуть вам усі військові таємниці, які їм відомі. Коротше кажучи, якщо там кілька років і була складна обстановка, то зараз там у цьому розумінні загальна ідилія… На мою думку, ми ще туди повернемося — треба сподіватися, що Ельбрус стоїть не останній рік.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також