Лікар-анестезіолог Рівненської обласної дитячої лікарні Павло Сільковський поділився своїми думками щодо безпечного святкування Великодня.
Як він написав у Facebook, бабусям, що хочуть прийти до церкви, потрібно допомогти, а не засуджувати:
- Пам’ятаю моменти, як на моїх очах діти закінчували земне життя. В реанімації. Деякі з них - майже до останнього подиху в свідомості. Один хлопчик-підліток, в термінальній стадії онкозахворювання, просив: «Передайте мамі, що я її любив до кінця». У той же момент, під дверима реанімації мама заламувала собі руки і гірко плакала. Я хотів, щоб вони були поряд, до кінця. Але було заборонено.
І ми боролися разом з однодумцями. Щоб цей архаїзм пішов у небуття. Щоб мама була поряд і тримала за руку свою дитину. Коли їй краще, і коли їй гірше. Нам казали: не можна, бактерій багато принесуть, інфекції; лікарям будуть заважати. Але реанімації відкрилися, дяка Богу! Рідні тепер разом. І бактерій більше не стало, і лікарям працювати нормально. А яке моральне полегшення для рідні! Цього не зважиш і не порахуєш.
Тепер до сьогодення. В умовах карантину церковні зібрання заборонили. Але люди молодші, хто відчуває свою потребу в Бозі, змогли перелаштуватися на онлайн, особисті стосунки з Богом тощо. У той же час, наші літні, якраз ті, хто в групі ризику, переважно не користуються засобами сучасності. Та й не розуміють вони служіння Богу без відвідування церкви. Особливо, в період таких важливих свят. Але ми їм заборонили. Бо ж турбуємось.
Я не знаю, скільки кому призначено жити. І знаю, що частина цих бабусь закінчать своє життя з докорами сумління. Хоч і без коронавірусу. Бо на рокове свято їх не пустили навіть на подвір‘я церкви. І ніякі звернення цьому не зарадять. Але ми себе заспокоїмо, що насправді це була велика до них любов.
А якби ми подумали, що ж зробити? Якби запитали мене. Я би порадив, щоб на церковне подвір‘я пустили тих, хто в групі ризику, лише людей 60+. Вони не заразять один одного. Щоб організували їм кілька тролейбусів, які б їх привезли і відвезли. Щоб церква організувала групу, яка б розставила усіх цих людей на вулиці на безпечній дистанції. Щоб священник пройшов біля них, але щоб вони не торкалися ні до нього, ні до яких предметів. І попросив би усіх не засуджувати цих людей і не бажати їм зла, якщо ми справді про них турбуємось чи любимо.
Я не кажу що бактерії в реанімації чи коронавірус можна порівняти. Я порівнюю ставлення і моральне полегшення, яке наступає тоді, коли твоя глибока-глибока потреба задовольняється. Я бачив у США, як важкохворий пожежник у лікарні просив востаннє побачити свій пожежний автомобіль. І ціла команда везла його туди. Я бачив, як під‘їхав реанімобіль, звідти на каталці вивезли дідуся і поряд апарат ШВЛ, до якого той був приєднаний. І на кілька хвилин підвезли його до берега озера Мічиган. Бо таким було його, можливо останнє, прохання.
Я кажу про те, що якщо ми любимо своїх батьків, дідусів і бабусів, то варто було би подумати, як їм допомогти, а не як залякати. Спробувати зрозуміти, а не стверджувати, що ми знаємо краще. Хтозна, що вб‘є їх раніше: covid-19 чи смуток через заборону прийти до церкви на рокове свято?
