Мабуть, ще ніколи в театральному Рівному стільки не говорили про одну-єдину виставу. А все почалося з того, що вирішив якось директор нашого театру Володимир Петрів реалізувати свій давній задум зробити виставу просто неба. З місцем проблем не виникало — театр має дворик, аналогів якому в Україні немає.
Мабуть, ще ніколи в театральному Рівному стільки не говорили про одну-єдину виставу. А все почалося з того, що вирішив якось директор нашого театру Володимир Петрів реалізувати свій давній задум зробити виставу просто неба. З місцем проблем не виникало — театр має дворик, аналогів якому в Україні немає. Порилися в підвалах, знайшли старі каркаси, за місяць змайстрували у цьому дворику сцену та «трибуни», а на декорації взагалі витрачатись не потрібно — ними слугували балкони, драбини, двері театру. Грати вирішили стару п’єсу за новими правилами. Відомі рівнянам за «Гальшкою» Мирослав Гринишин та Андрій Батьковський взяли шекспірівських «Віндзорських жартівниць», одягли його героїв в джинси, одному з героїв дали автомобіль — і вперед, підкорювати вершини нестандартного театру. Спочатку про сюжет. Сер Джон Фальстаф (Георгій Морозюк) полюбляє жінок та пригоди, з цим пов’язані. Вирішує одночасно позалицятися до жінок двох дворян. А жінки, дізнаючись про це, вирішують розіграти старого. Така собі легка «мудра комедія про мистецтво жити», як написано у програмці, у стилі видатного драматурга, без необхідності глядачу задумуватися над глибокою ідеєю чи складним сюжетом. Тим більше, що робити це після десятої вечора, коли вистава й розпочинається, можуть не всі. Але в класичній комедії постановники поставили автограф — саме те, чого наш глядач, мабуть, ніколи не бачив. Морозюк з’являється перед глядачами зі сміттєвого ящика, деякі актори шокують публіку несподіваними вигуками з вікон та балконів театру — Віктор Янчук, що грає доктора Каюса, уродженця Грузії (в шекспірівському оригіналі він француз), вперше вискакує в дворик з другого поверху з зубною щіткою в роті. Відомий автолюбитель Володимир Петрів (містер Форд, якому Фальстаф хоче «наставити роги»), своїм вмінням керувати авто вражає ввесь зал, окрім першого ряду, який більше лякається, ніж дивується. Володимир Сніжний (містер Пейдж) разом з Андрієм Куделею (його майбутній зять, дворянин Фентон) наприкінці співають реп. Музичний супровід взагалі окрема тема — тут можна почути від класичного року і теми з рок-опер до сучасних техноритмів, під які танцювали театральні хореографи, роблячи невеликі «перебивки» сюжету. З самого початку глядач захоплений і вражений незвичною атмосферою. Антракт — чудова можливість поділитися враженнями, з чого помітно, що багатьом побачене подобається. Нудніше стає потім — деякі діалоги затягнуті, на годиннику вже одинадцята, тому глядачі більше позіхають, ніж прислуховуються до перипетій. Фінальна феєрична сцена в лісі, де мало хто зрозумів, що до чого, можливо, чотириста років тому й була цікавою, але, мабуть, не в ХХІ сторіччі. Враження проект «Рогоносець» у різних людей залишив різні. З одного боку, для Рівного це — два кроки вперед, коли можна говорити про нове, унікальне обличчя нашого театру. Раніше важко було уявити, що подібна естетична концепція поєднання сучасності та класики могла з’явитися саме в нашому місті. Інший бік медалі говорить про «недогравання-перегравання» акторів (непорушною є гра лише родини Морозюків — Георгія та Емілії, яка грає справжню хвойду, служницю Каюса), неактуальна, заїжджена всіма тематика та перебільшена пафосність перед прем’єрою. Одне добре — такого ніде немає.
