По дорозі промчала з мигалками карета «швидкої». Комусь не пощастило, — промайнула думка. А може, навпаки? Навпаки, пощастило, бо є шанс, що людина буде врятована. Згодом забуде про цей випадок і тих людей, які відчайдушно боролися за її життя.
На межі між життям і смертю До кімнати відпочинку лікарів швидкої допомоги увійшов високий кремезний чоловік у сірій куртці з капюшоном, з-під якої виглядав зелений халат. Він відрекомендувався фельдшером третьої бригади швидкої допомоги, з якою я мав працювати в нічну зміну, та запросив до свого кабінету. Невелике приміщення, біля вікна — стіл, на якому блимає чорно-білий телевізор. Поруч старенькі дивани. Біля двірей — невеличка рація, чимось схожа на те, що в народі називають «брехунцем». По ньому диспетчер передавав номери бригад, що мали виїжджати на виклик. Бригад на Рівенській станції швидкої допомоги щодоби працює понад п’ятнадцять. Проте всі мають свою специфіку роботи. Одні виїздять лише на дитячі виклики, другі працюють з психічно хворими, треті спеціалізуються на загальних захворюваннях, так би мовити, лінійні. Кардіологічні здебільшого викликають до хворих із проблемами серця. Утім, є ще одна категорія швидкої допомоги, що працює за екстреними викликами, — третя бригада інтенсивної терапії. Їх робота є найбільш насиченою і непередбачуваною, бо виїжджають до пацієнтів, які перебувають на межі між життям і смертю і відлік часу іде на хвилини. Загалом у третій бригаді працює четверо професіоналів, з якими я мав змогу познайомитися. Всі вони лікарі з вищою категорією і стажем роботи понад п’ять років. Справді, при такій специфіці роботи, коли майже щодня доводиться когось рятувати, ледь не витягуючи з того світу, після різних поранень, отруєнь або дорожньо-транспортних пригод, необхідно вміти швидко зорієнтуватися і надати невідкладну допомогу. Без відповідного досвіду робити це дуже складно. Звичайно, були й летальні випадки, коли постраждалого привозили до лікарні, але врятувати його життя лікарям не вдавалося. Мені запропонували переодягнутися, щоб не дуже відрізнятися від працівників бригади і максимально відчути себе якщо не лікарем, то хоча б фельдшером «швидкої». Лікар бригади інтенсивної терапії Анатолій Павлов пригостив мене кавою і зауважив, шо сьогодні понеділок — єдиний день, коли вони мають відносно невелике завантаження. — Самі розумієте, початок робочого тижня, ніхто особливо не гуляє. От напередодні вихідних або в свята доводиться їздити цілу зміну з виклику на виклик. Відверто кажучи, це мене дещо засмутило. В думках промайнуло — вибрався на цілу ніч, а справжню роботу так і не побачу. Але не встиг я допити каву, як по рації передали адресу, де на допомогу чекає чоловік, якого побили. Повідомили, що на виклик їде наша бригада. От тобі й відносно спокійна ніч.
У кожного свій хрест За кілька хвилин ми прибули на місце виклику. Піднялися на п’ятий поверх і подзвонили в двері. Нам відчинила перелякана жінка і повідомила, що її чоловік поводиться дуже агресивно, кидається на неї та дітей із сокирою, ледве вдалося його скрутити і зачинити в кімнаті. Таке родина переживає вже не перший рік, не раз доводилося зранку поспіхом збиратися і тікати на роботу разом із дітьми, щоб чоловік у черговому нападі не заподіяв лиха. Жінка показала двері ванної, що були майже в цурпалки порубані сокирою. Подібні напади трапляються із ним щодня. І до кого вже тільки не зверталися за допомогою, навіть до знахаря, але той тільки знизав плечима і сказав, що це сімейний хрест, адже батько чоловіка поводився так само. Коли ми зайшли до кімнати, то побачили чоловіка років сорока п’яти, який сидів на дивані і дивився скляним поглядом у вікно. Своїм зовнішнім виглядом він чимось нагадував зацькованого звіра, якого зачинили в чотирьох стінах. — Це він спокійний, бо ви приїхали, а ще кілька хвилин тому скажений був, — почала пояснювати господиня. — Одне слово, хворий на голову, але найгірше, що добре розуміючи це, не хоче лікуватися. Лікар швидкої поцікавився, кому ж, зрештою, тут потрібна медична допомога, бо виклик був до чоловіка, якого нібито побили. З цієї ж причини і направили саме третю бригаду інтенсивної терапії. — Нікого не побили, — промовила тремтячим від нервового напруження голосом жінка. — Але якщо його не лікувати, то він не лише поб’є нас, а й вбити може. Ми телефонували в міліцію. Там порадили викликати швидку допомогу. Як розповів мені згодом лікар Анатолій Павлов, це не єдиний випадок, коли правоохоронці, уникаючи «брудної» роботи, перекладають свої обов’язки на «швидку», що змушена тепер не лише надавати невідкладну допомогу потерпілим, а й розвозити бомжів, п’яниць і навіть заспокоювати чоловіків, які, перехиливши чарку-другу, кидаються на своїх рідних з ножем. Траплялось, що й на лікарів «швидкої» замахувалися. Добре, цього разу обійшлося без ексцесів. На жаль, чимось конкретно допомогти жінці лікарі так і не змогли, бо не їхня то була компетенція. Тому порадили їй поговорити з чоловіком, коли протверезіє, і спробувати вмовити його звернутися до психіатра.
Із часом звикаєш до всього За кілька хвилин повернулися на станцію швидкої допомоги. Фельдшер Олександр ввімкнув телевізор, на одному з каналів транслювали роботу пожежників. — До речі, на пожежі наша бригада теж виїжджає, — зазначив Саша. — Надаємо допомогу потерпілим при опіках, при отруєнні чадним газом. Іноді прибуваємо на місце раніше, ніж інші рятувальні служби. От і доводиться, крім своїх обов’язків, частково виконувати їхні. «Увага! Третя бригада на виїзд,»— почувся стурбований жіночий голос з «брехунця.» Напевно, якась надзвичайна ситуація, промайнула думка, і справді, мої передчуття були не безпідставними. Олександр поклав слухавку внутрішнього телефону, по якому зазвичай лікарі з’ясовують адресу та причину виклику, і повідомив, що цього разу вирушаємо на дорожньо-транспортну пригоду. Судячи з усього, дуже серйозну, бо, крім нашої, на вулицю Соборну направили ще одну бригаду лікарів. Водій ввімкнув сирену, і вже за кілька хвилин ми були на місці пригоди. Невелике авто червоного кольору, вщерть набите пасажирами, стояло посеред проїжджої частини і мигало аварійними вогнями. Неподалік у калюжі крові лежала жінка. Вона ще дихала, тому була надія, що не все втрачено. Колеги з четвертої бригади, які прибули разом із нами на виклик, негайно поклали жінку на ноші і завантажили у «швидку». Вже за якусь мить знову почулося завивання сирени, і карета швидкої допомоги зникла в темряві ночі. До нас підійшов працівник Державтоінспекції й повідомив, що це не єдина жертва трагедії. Буквально за кілька метрів від пішохідного переходу на асфальті виднілася цівка багряної крові, що витікала з розбитої голови ще однієї жінки, яка не подавала жодних ознак життя. Лікар намагався прослухати в неї пульс, подивився у зіниці, дістав темну накидку і накрив тіло. — На жаль, тут ми вже безсилі. Медицина їй не допоможе, — констатував фельдшер Михайло. — Жінка померла одразу після удару автомобіля. На душі стало якось моторошно. Це був перший випадок, коли мені довелося стати свідком того, як життя покидає людину, яка ще кілька хвилин тому намагалася перейти цю злощасну дорогу. Натовп, який зібрався, незважаючи на досить пізню годину, почав потроху розходитися. Ми сіли в карету «швидкої», й лікар, щоб якось зняти напругу, почав розповідати, що подібні випадки в їх роботі непоодинокі. Спочатку дуже складно було звикнути до такого, коли ледь не щотижня доводиться дивитися смерті в очі, але людині властиво звикати до всього.
Не «сотвори свою смерть»… Не встигли ми доїхати до станції швидкої допомоги, як по рації нашій бригаді передали черговий виклик: спроба суїциду, дівчина 28 років наковталася пігулок. Водій розвернув автомобіль і ми вирушили на вул.Набережну. Двері квартири були відчинені. Жінка середніх років провела нас до кімнати, де на ліжку сиділа молода дівчина з блідим, як стіна, обличчям, а на поличці, неподалік від неї, лежала книжка, яка жахала своєю назвою: «Сотвори свою смерть». — Півгодини тому, — почала розповідати мати пацієнтки, — донька вийшла з кімнати і сказала, що не хоче жити, тому наковталася різних пігулок. Жінка принесла в пакетику упаковки від таблеток і висипала на стіл. Щоб врятувати доньку, батьки до нашого приїзду промили їй шлунок, та цього виявилося недостатньо. Коли дівчина спробувала підвестися із ліжка, її почало хитати і вона знову лягла. — Мені дуже паморочиться голова, до того ж нудить, — скаржилася, — але це краще, ніж далі жити. Все набридло. Останнім часом я стала наче сама не своя, як дебілка. Почувши такі слова, її мати знову розплакалася, підійшла до доньки і пригорнула до себе. — Це в неї продовжується вже два роки, — пояснила нам жінка. — Вона колись закохалася до безтями в одного хлопця, але він загинув на морі. З того часу почалися психічні розлади. А згодом на цьому ґрунті у неї розвинулася шизофренія, дали інвалідність. Поки мати розповідала про хворобу доньки, фельдшери почали промивати шлунок дівчині. Ще було не пізно, минуло небагато часу і ліки не встигли остаточно розчинитися і всмоктатися у кров. Видовище не з приємних, але що тільки не зробиш, щоб врятувати життя пацієнта. Шкода тільки, що самі пацієнти цього не цінують. Вночі дівчину госпіталізували, а наступного дня стан здоров’я нормалізувався, і її виписали з лікарні. Але недовго довелося тішитися батькам. Наступного дня до нас у редакцію зателефонував головний лікар швидкої допомоги Євген Мальчевський і повідомив, що дівчина, яку врятували тієї ночі, наступного дня вистрибнула з вікна п’ятого поверху і розбилася на смерть. Така вже доля лікарів — рятувати навіть у тих випадках, коли пацієнт не хоче жити.
